І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
— І не вичитаєте, — відповідає Гінзбург. — Я вже казав, товариші: колгоспи — справа добровільна. Ніхто вас туди силувати не буде.
— От, от! З примусу тіки чорти плодяться!..
— І товариш Ленін завжди застерігав партію проти голого адміністрування в цьому важливому питанні,— продовжує Гінзбург. — В колгосп піде той, хто на власному досвіді переконається, що там вигідніше і легше господарювати… От побудуємо могутні заводи, виготовимо сто тисяч тракторів, озброїмо ними село, отоді ви на власні очі побачите, чий кінь краще тягтиме: колективний чи осібний…
— А скільки в ньому буде сил, в отому залізному коневі?
— П’ятнадцять, а то й двадцять кінських сил!
— Ого! Той як понесе, то й з воза вивалить.
— З одноосібного вивалить, а на колгоспний підсадить… А ви, дядьку, покажіть мені завтра отого сусіда: я йому добре вуха намну, щоб не патякав дурницю..
— Покажу, чого ж не показати, — згодився дядько Пилип. — Там таке уїдливе та занудливе, що дай йому тіки волю…
— А ти сам молодшим який був? — хтось із темряви. — Забув, як оконома голою с… на стерню посадив?
— Дак коли ж то було…
Розходились, вияснивши всі питання й питаннячка. Гінзбург брів до своєї постелі — у клуні на сіні чи й просто неба на возі, лягав, потягався, аж солодко хрустіла кожна натомлена кісточка, і відразу ж поринав у міцний хліборобський сон — без усяких там сновидінь, недоречних витребеньків!
Просинався — ледь починало сіріти. Вискакував з угрітої за ніч постелі, біг до колодязя, обливався холодною водою — тільки ухкав та відпирхувався, розтираючись цупким, з сурового полотна рушником. Йшов до хати, що ясніла привітно віконцями: там уже повставали і лаштували сніданок. І потім на весь день — знову до праці. Щоб не лишалося й зайвої хвилини для непотрібних думок.
Аж на восьмий день завітав Григорій Гінзбург до Василя Ганжі. Хоч Ганжа і запрошував секретаря на початок жнив, та коли Ольга сказала, що Гінзбург дуже зайнятий і приїде пізніше, Василь аж зрадів, хоч і не подав виду. Не міг не відчути полегшення, бо не знав, як дивився б у вічі Григорію, коли б той надумався та й приїхав оце зараз, в перший день жнив. Бо Марта, почувши про те, що Ганжа взяв собі жінку із міста, оту обстрижену хвойду, мовби сказилася: вибігла з рогачем на своє поле та й порозганяла косариків!
— Ідіть, щезніть із моїх очей, будьте ви прокляті з ТОЗом і з отим вашим антихристом!..
— Тю на тебе! — одбивалися, наставляючи коси, дядьки. — Та чи ти дурману об’їлася? Ми тобі, дурна, помагати вийшли…
— Не треба мені вашої помочі — йдіть до отого волоцюги!..
Так і викишкала зі свого поля.
Ходив Ганжа, аби умовити, не пустила. Даремно стукав у вікна — чув тільки глухі ридання, так мовби надривав хтось своє серце над покійником. А пізніше, як на гріх, поперся до Марти Пантелеймон Іванович: ходив від хати до хати, переписував дітей шкільного віку. Як його там зустріла Марта, нікому не розповідав, тільки вискочив із хати, мов ошпарений. Повернувшись до школи, сказав, тамуючи злорадність (Ольга тепер була завучем школи, товаришка Ольга, а не він!):
— Марта Лисючка сказала, що не пустить дітей у школу. І їхньої ноги тут, сказала, не буде!
Ольга відвернулася до вікна, ховаючи од свого колеги очі. Не питала, чому та Марта не хоче пускати до школи дітей: знала все. В першу ж ніч, на могилі, розкрив перед нею свою душу Василь. І хоч їй нелегко було слухати оту його сповідь — не раз поривалася затулити йому долонею рота, крикнути: «Замовкни!», однак не відштовхнула: розуміла, що йому було важче.
Довго дивилася у вікно товаришка Ольга, потім повернулася — бліда, рішуча, спокійна.
— Що ж, доведеться мені самій сходити до Марти.
— Не ходіть! — кинулась до Ольги дружина Пантелеймона Івановича. — Вона ж вас із’їсть!
— А може, й не з’їсть… — всміхнулася Ольга.