І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
Товаришка Ольга погодилась. Була згодна на все: хай би водив хоч і до самого вечора, хай би хвалився, чим міг похвалитися, що йому дороге, що для нього важливе. Їй, як ніколи, зараз хороше: чи тому, що поруч іде оцей чоловік, чи, може, від оцієї степової достиглої розкоші, колосистого дозрілого золота, що обступає їх з усіх боків…
Отой радісний настрій не покидав товаришку Ольгу й тоді, коли повертались із хутора. День повертав на вечір. Сонце було вже на заході — горіло' чистим червоним вогнем, мовби велетенська жарина. Хліба стояли, просвітлені наскрізь, а від високої козачої могили, порослої шовковистою тирсою, прозорою плямою розтікалася тінь. І чим нижче заходило сонце, тим дальше сягала вона, покриваючи собою порізаний, подріблений межами степ. І вже годі було осягнути зором, де їй кінець, оцій тіні, що падала від могили невідомого запорозького звитяжця.
Притихлі, зачаровані, вони стояли біля могили і відчували, як між ними виростає щось нове, дуже і владне, що йому несила опиратися. Не дивлячись на Ольгу, Ганжа простягнув руку, взяв її маленьку гарячу долоню, повів по схилу. Вони підіймалися все вище і вище, і степ розсувався перед ними. А віковічна тирса — вцілілий шматочок прадавнього степу — була така шовковиста, що Ольга не витримала, попросила Ганжу:
— Зачекай.
Сіла, скинула чобітки, простягла босі ноги в траву і аж засміялася од насолоди. Тоді Ганжа нахилився, мовчки взяв її на руки, притис до грудей і поніс на верхів’я могили. Ольга не пручалась, не боронилась. Щось ніби підказувало їй: так, тільки так і мало статись! Вона лише дивилася йому в очі і вже не бачила, не хотіла бачити нічого іншого, бо ніщо не могло порівнятися з оцими чоловічими очима.
Вони пірнули в траву, і трава зімкнулась над ними. І вже здавалось, що нікого не було і немає на високій могилі, тільки безсоромною жагучою квіткою розцвіла червона хустина, що впала з Ольжиної голови, коли Ганжа ніс її на руках…
Аж під ранок зірвали ту хустину жіночі руки, кинули через плече.
— Що ж мені тепер з тобою робити?
— Що хочеш, роби, тільки не йди од мене.
— А хто ж за мене працюватиме?
— Кидай район, переходь сюди.
— Не пустять.
— Пустять. Не можуть тепер не пустити!
— А ти справді цього хочеш?
Що ж мені робити з тобою, Василю? Мені, а не Ользі,— їй все це простіше, її ніхто не осудить, не притягне до відповідальності: якщо покохала, то хто посміє їй стати на дорозі? Зупинити, вчепитися в полу: «Не смій!» Та й не така вона людина, щоб послухатися отого грізного окрику, не із тих вона жіночок, що ягницями блукають по світу! А от мені що робити з тобою, Василю? Із тобою, із Мартою, з отією нещасною тепер удовицею, до якої ми так необачно зайшли колись повечеряти та й лишилися на ніч… Куди її тепер подіти, Василю?
І досі, як тільки стемніє, йде до сільради отією нічною «мадамою», як сказав колись дід Хлипавка; йде, ховаючись од людського ока, стережучись пекучого осуду. Чаклує під темним холодним вікном майже до самого ранку, несміливо стукає: «Васильку!.. Васильку!..» А вікно мовчить, вікно не озивається, холодне й жорстоке: зирить понад її головою в загуслу пітьму, і Марту аж дрож пробирає од тої скляної байдужості… Що ж нам робити із Мартою?..
Може, піти до неї востаннє, сісти до столу та й сказати:
«Слухай, Марто, дорога ти молодице: як нам не важко, а пора розлучатись. Бо не закажеш серцю, будь воно прокляте, не примусиш любити… Воно, Марто, не людина, як його не вчи — не навчиш лукавити, як не страхай — не застрахаєш… Тож послухайся, Марто, не ходи до сільради! Не топчи доріжки — не зустрітися нам, Марто, на ній вже довіку. Ти ще молода, красива, ще найдеш собі іншого до пари. Не зійшовся ж світ клином на одному Василеві!..»
Отак скажемо удовиці Марті, і вона, дивись, поплаче, потужить-потужить та й перестане ходити під вікна сільради…
Що ж, будемо надіятись, що так воно й станеться. Тож, відклавши відвідини Марти до кращих часів, підемо разом із Ольгою, що повернулась із села до райцентру, підемо в райпартком, до Григорія Гінзбурга.