Улісс

Але повернімося до містера Блума, який ще зразу, тільки-но зайшов сюди, вловив декотрі непристойні жартики, одначе стерпів, надумавшись дивитися на них як на плоди незрілого віку, коли, як багато хто вважає, людина не відає жалю. Що правда, то правда: молоді лобуряки вправлялися навперебій, хто втне шаленішу витівку, й галасували, мов великі діти; слова, що пробивалися крізь їхні крикливі та безладні суперечки, були не дуже зрозумілі й дуже непристойні; їхня грубість, образливі mots[275] відштовхували від себе його розум, і все ж тим паче ці молодики не надто старалися дотримувати правил доброго тону, хоча невичерпні запаси їхньої юної тваринної енергії радше приваблювали до них. Одначе слова містера Костелла звучали йому небажаним жаргоном, його нудило од сього безсоромного гультіпаки, що видавався йому якимсь безвухим виродком, потворно згорбленим, хтозна од кого народженим, посланим у цей світ, мов ті горбані, вже з утроби зубатим і ногами вперед, імовірність чого начебто потверджували й сліди від хірургових щипців на його черепі, й наводив цей суб’єкт пана Блума на думу про ту ланку, котрої забракло в ланцюзі творінь{715} і котрої так дошукувався винахідливий розум покійного містера Дарвіна. Блум-бо вже переступив за половину строків, які одпускає нам доля, і пережив незліченні злигодні земного буття, отож, належавши до племени обачливого, а ще мавши рідкісний дар передбачення, давно вже звелів серцю своєму не піддаватися поривам гніву, а натомість, гамуючи їх незагайно та вміло, берегти у себе в грудях те супокійне всеприйняття, яке ниці людці ганять, швидкі на суд — зневажають, і всі вважають стерпним — але не більше того. За тими, хто змагається в дотепності, висміюючи тендітну натуру жінки (глибинно чужий йому нахил), він не визнав би ні чесного ймення, ні шляхетного виховання, тоді як супроти тих, хто, втративши усяку міру, більше вже нічого не годен був утратити, у нього лишалася вигострена зброя — досвідченість, здатна змусити їхнє зухвальство до безславного та безладного відступу. Це не боронило йому співчувати палкій юності, яка, попри шавкотіння старечого недоумства та буркотню засуворого старшинства, одвічно прагне (як виражають те цнотливі образи Святого Письма) вкусити од плода забороненого; одначе він нізащо не зміг би скотитися до такого нехтування людяністю в ставленні до шляхетної дами, що виконує покладений на неї обов’язок. Отож виснуємо: хоча слова тієї першої сестри й підтримали в ньому сподівання на швидке розрішення породіллі, але, хай там як, годі не визнати, яке велике пережив він полегшення, коли довідався, що після аж таких тяжких випробувань добрі провіщення все-таки збулися, і тим самим явлені були всім і милосердя, й щедрість Верховної Істоти.