Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва [Inventing Eastern Europe: The Map of Civilization on the Mind of the Enlightenment - uk]

Руссо не просто напряму звертався до поляків, а й насмілився сказати їм, хто вони, і запропонувати їм «національні риси». Кінцевою операцією інтелектуального панування Просвітництва над цим тереном було його залюднення — відважний акт, який мав драматичні наслідки. Зосередившись на народах, а не просто картографуючи землі, Просвітництво відкрило в Східній Європі нові виміри та дисципліни суспільної теорії, вперше випробувавши аналітичні можливості новочасної етнографії, антропології, фольклористики та расової теорії. За допомоги надзвичайного наукового виверту в традиційної дисципліни стародавньої історії позичили її мову та оцінні судження, щоб використати їх у новочасній антропології, наново відкривши у XVIII сторіччі живих варварів Східної Європи, які колись накочувалися на Римську та Візантійську імперії. Просвітництво добачало скіфів і сарматів у кожному закутку Східної Європи, а потім урешті-решт зупинилося на слов’янах як на етнографічному ключеві до розуміння всього східноєвропейського терену. Ґіббон і Гердер майже одночасно писали про слов’ян, але в зовсім різних контекстах. Сумістивши їхні описи, можна сповна відчути перетин різних дисциплін, які наділяли іменами народи Східної Європи.

Оскільки Східна Європа постає в цій книжці як інтелектуальний об’єкт у процесі конструювання, коли в неї входять, нею заволодівають, її уявляють, картографують, звертаються до неї і, кінець кінцем, її залюднюють, на основі цих самих джерел можна визначити й активного суб’єкта- мандрівників і філософів епохи Просвітництва. Однак цей суб’єкт і сам зазнавав одночасного конструювання зусиллями своїх рук і пера, позаяк винайдення Східної Європи нерозривно пов’язувалося із супровідним процесом винайдення Західної Європи. Вони одночасно потрапили в поле уваги на мапі й у свідомості яко взаємодоповнювальні половинки, адже оглядачі не могли дати означення фундаментальній відмінності Східної Європи, імпліцитно не сформулювавши при цьому (501) погляду, з позицій якого вони вели спостереження. Вольтеру за стандарт правила «наша частина Європи», котра мала щось особливе у своїх звичаях і своєму духові; відверте використання присвійного займенника зраджувало особистий інтерес тих мислителів, які роз’єднували Європу протягом XVIII століття. Винайдення Східної Європи було у своїх глибинах актом самовихваляння, а часом і самозахвату в інтелектуальній історії, в ході якого Західна Європа означувала себе й утверджувала свою першість. Надзвичайно важливу роль у цьому процесі відіграла новонароджувана ідея «цивілізації», котра стала найважливішою філософською точкою референції для розміщення Східної Європи в підкреслено підлеглій позиції. В рамках визначальної бінарної опозиції між цивілізацією і варварством Східна Європа обіймала непевний простір, що перебував на стадії відсталості відповідно до відносної шкали розвитку. Навіть із виру Французької революції Демулен був здатен лише на поблажливу поступку: «Зважаючи на точку, з якої польський народ рушив, можна побачити, що вони зробили до свободи так само відносно великий крок, як і ми».