Історик
- Автор: Костова Элизабет
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 966-343-223-3
- Переводчик: А. С. Долгополова
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Історик». Краткое содержание книги:
Одного разу пізно ввечері, вивчаючи бібліотеку батька, молода дівчина знаходить старовинну книгу й конверт із жовтіючими листами, у яких було лиховісне звертання: «Мій дорогий й нещасний спадкоємцю…» Ця знахідка відкриває для неї світ, про який вона ніколи не мріяла — лабіринт, у якому таємниці минулого батька й загадкова доля матері пов’язані зі злом, що ховається в глибинах історії.
Таким чином я, хоч колись і думав більше не мандрувати, знову став мандрівником і, перетнувши велику відстань, увійшов із моїми товаришами в місто, де народився, яке стало місцем царства невірних. У цьому місті я побачив багато змін. Великий собор святої Софії перетворили на мечеть, і ми не могли туди увійти. Багато церков було зруйновано або перетворено на руїни, а інші — на будинки поклоніння для турків, навіть Панахрантос. І там я зрозумів, що ми шукаємо скарб, який може прискорити порятунок душі нашого князя, і що цей скарб уже врятували з великим ризиком двоє святих та сміливих ченців із монастиря Святого Спасителя, і саме вони таємно вивезли його з міста. Але деякі яничари султана запідозрили щось, тож небезпека загрожувала нам, і довелося знову вирушати в дорогу на пошуки скарбу, цього разу в давньому царстві булгарів.
Коли ми проходили тими землями, то бачили, що дехто вже знає про нашу місію, тому що дедалі більше людей виходило до дороги, мовчки вклоняючись нашій процесії, а деякі йшли за нами багато миль, торкалися візка руками або цілували його. Під час цієї подорожі відбулося найжахливіше. Коли ми проходили через місто Хасково, до нас під’їхали вартові міста і силою та брутальними словами примусили нас зупинитись. Вони обшукали візок, заявивши, що все одно знайдуть те, що ми везли, схопили два пакунки й розкрили їх. Коли це виявилася їжа, вони у гніві кинули її на землю й схопили двох наших братів. Ці добрі ченці говорили, що вони нічого не знають, але це тільки розлютило лиходіїв, і вони відрубали їм руки та ступні ніг і посипали рани сіллю до того, як бідолахи померли. Вони відпустили решту, але відправили нас із прокльонами й лементом. Пізніше нам удалося забрати тіла й кінцівки наших друзів і поховати їх по-християнському в монастирі Бачково, ченці якого багато днів і ночей молилися за їхні віддані душі.
Після цієї події ми, налякані й сумні, вирушили далі, але їхати було не так далеко, і ми без пригод дісталися до монастиря Светі Георгі. Там ченці, хоч вони були старі і їх було мало, привітали нас і сказали, що справді скарб, який ми шукали, до них принесли двоє прочан кілька місяців тому, і все було гаразд. Ми не хотіли поки повертатися в Дакію через усі ті небезпеки й вирішили влаштуватися в монастирі. Мощі, які ми привезли туди, були таємно поховані в раку у Светі Георгі, а слава монастиря серед християн привела до його воріт багатьох прочан, які молилися там і зберігали мовчання. Якийсь час ми жили мирно, і завдяки нашій праці монастир розрісся. Але незабаром у селах поблизу почалася чума, хоча поки що вона не вразила монастир. Пізніше я дізнався, що це була не чума, а… (У цьому місці рукопис обривався.)
Розділ 60
Коли Стойчев закінчив, ми з Хелен кілька хвилин не могли вимовити ані слова. Стойчев і сам раз у раз кивав головою, прикладаючи руку до обличчя, наче бажаючи прокинутись. Нарешті Хелен заговорила:
— Це та сама подорож — напевно та сама!
Стойчев повернувся до неї:
— Я вірю, що так воно і є. Без сумніву, ченці брата Кирила перевозили тіло Влада Тепеса.
— Це означає, що, не враховуючи тих двох, кого вбили оттомани, вони благополучно дійшли до болгарського монастиря Светі Георгі — де це?
То було питання, яке найбільше хотів поставити я — серед усіх цих загадок ця здавалася найважливішою. Стойчев торкнувся лоба.
— Якби я тільки знав, — пробурмотів він. — Ніхто не знає. Немає поблизу Бачково такого монастиря, що називався б Светі Георгі, і немає жодного доказу того, що там такий існував. Светі Георгі — один із декількох середньовічних монастирів у Болгарії, про які нам відомо, що вони існували, але зникли за часів оттоманського гніту. Можливо, його спалили, а камені розкидали або використали для спорудження інших будівель, — він сумно подивився на нас. — В оттоманів були причини ненавидіти цей монастир або боятися його, можливо, саме вони його повністю зруйнували. Звичайно ж, вони не дозволили відбудувати його, як у випадку з Рільським монастирем. Якось я дуже цікавився пошуками його місцезнаходження… — він замовк на мить. — Після смерті мого друга Ангелова я намагався продовжити його дослідження. Я поїхав у Бачковський монастир, говорив із ченцями й з багатьма місцевими жителями, але ніхто не чув про монастир Светі Георгі. Я не знайшов його і на жодній зі старих карт, які вивчав. Мені спадало на думку, що, можливо, Стефан дав Захарію неправильну назву. Я думав, що серед людей збереглася хоча б легенда, зрештою, якщо там поховані мощі такої важливої історичної особи, як Влад Дракула. Перед війною я хотів поїхати на Снагов, щоб спромогтися про щось дізнатися там…