Теорія літератури
- Автор: Павличко Соломія Дмитрівна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Соломії Павличко "Основи”
- ISBN: 978-966-500-307-6
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Теорія літератури». Краткое содержание книги:
Для широкого кола читачів.
* * *
«Літературно-теоретичні та літературознавчі статті й дослідження Соломії Павличко сприяли створенню нового рецепційного клімату для трансформації нашого сприйняття української літератури і, поза всіляким сумнівом, розширили наш горизонт літературних сподівань. Інтелектуальне багатство, динамізм літературно-теоретичних пошуків, постійний творчий неспокій, непересічність мислення, наскрізь модерне світосприйняття засвідчили, що Соломія Павличко відкрила простір нових можливостей для українського літературознавства XXI сторіччя».
Марія Зубрицька
Поезія була серцем романтизму; не дивно, що саме в поезії романтизм проіснував найдовше. І для будь-якого європейського поета рубежу віків — символіста, декадента, неоромантика, реаліста — ставлення до романтичної філософії та естетики було одним із першочергових питань. У цій складній літературній ситуації український поет був спадкоємцем певної художньої традиції, яка пов’язувалася з байронічною, революційною, філософською лінією в романтизмі. Франкові загалом імпонує активний погляд на суспільство, і експресивна природа творчості, і символізм як основоположний принцип світобачення, притаманний романтичній художній системі. Але, розвиваючи романтичну поетику, український митець не приймає цілого ряду світоглядних принципів цього напрямку, передовсім ідеалізму як основи ставлення до дійсності, пантеїстичної концепції природи (проблема природи не висувається як самостійне філософське питання), романтичної концепції культури та історії.
Такий неоднозначний підхід до романтичної традиції очевидний уже в ранній філософській поемі «Смерть Каїна». В листі до Т. Мура 19 вересня 1821 р. Дж. Ґ. Байрон згадує про новий свій твір — трагедію, «написану в метафізичному стилі „Манфреда“»[929]. Англійський поет точно визначає жанр містерії «Каїн» і дає ключ до її розуміння. Для нього, як і пізніше для І. Франка, не сам міф, а «метафізика», тобто філософська ідея, в ньому втілена, виходить на перше місце. Не просто нову інтерпретацію біблійного сюжету, не раз уже інтерпретованого в літературі не тільки до І. Франка, але й до Дж. Байрона, а драму ідей, для якої цей сюжет стає ідеальною метафорою, несуть у собі і містерія Дж. Байрона, і леґенда І. Франка. В центрі обох — важлива світоглядна проблема, яка мучила Ґете, потім з небувалою гостротою висувалася класиками романтизму, а в наш час визначила цілу лінію літератури Заходу. Її можна сформулювати так: у чому смисл життя, якщо кожного чекає смерть? І в зв’язку з цим — у чому смисл пізнання?
Обидва письменники поставили філософську задачу. Одержимий пізнанням як почуттям, байронівський Каїн прагне зрозуміти таємницю життя і смерті, хоч не відає, чи є добром саме знання. «Істина — це благо», — спокушає і заохочує Люцифер; «Істина принесе біду», — попереджає Ада. І не помиляється. Пошук знання приводить Каїна до страшних результатів. Аналогічна проблема розкривається І. Франком. І його героя знання зробило вбивцею. Адже Авель хотів повернути брата «в ту саму дитячу простоту, з котрої дух його давно вже вийшов». Метафорою пізнання у Байрона є політ Каїна з Люцифером, у Франка такою метафорою стає видіння раю. Першому Каїну пізнання приносить гірке відкриття: «я — ніщо!» Другому — щасливе прозріння: знання — «не враг життя», а в любові — смисл існування. Але щастя Франкового Каїна ілюзорне, а трагізм долі перевершує трагізм героя романтичного.
Смисл життя для І. Франка — категорія не лише моральна, як для Байрона і Ґете, а також і соціальна. Письменник іншої історичної та літературної доби бачить зміст і причини суспільних процесів, які поставали для романтиків у містифікованому вигляді. Звідси — ускладнення самого сюжету, демократизація героя, поява народу і вирішальна роль цього образу в загальному драматичному фіналі поеми. Трагедія героя І. Франка в тому, що він гине, так і не передавши свого відкриття людям. Трагедія народу в тому, що він вбиває того, хто несе йому світло істини. І. Франко поширює і драматизує романтичний конфлікт, усуспільнює умоглядну проблему, хоча громадянська заповненість змісту не принижує в ньому філософії.
Не випадково І. Франко пов’язує розвиток байронізму з «найкращими цвітами національного і духовного відродження слов’янських народів»[930]. Його власна поема «Смерть Каїна» наближається до байронічної течії в романтизмі, котра умовно об’єднує Дж. Байрона й П. Шелі, А. Віньї та Г. Гайне, X. де Еспронседу та А. Міцкевича. В традиціях байронізму дійсність мислиться українському поетові як поле боротьби суперечливих начал і сил, несумісні реальність і мрія, особистість заперечує суспільний лад і суспільну філософію, а суспільство, в свою чергу, переслідує бунтаря.
929
Байрон Дж. Дневники. Письма. — М., 1963. — С. 286.
930
Франко І. Твори: В 50 т. — К., 1981. — Т. 29. — С. 291.