Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » История » Iсторичнi есе. Том 2
Iсторичнi есе. Том 2 - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Iсторичнi есе. Том 2

Электронная книга - «Iсторичнi есе. Том 2». Краткое содержание книги:

До другого тому “Історичних есе” визначного українського вченого, професора Альбертського університету (Канада) Івана Лисяка-Рудницького входять праці з української політичної та інтелектуальної історії.
Книжка розрахована на всіх, хто цікавиться історією України.
1 ... 208 209 210 211 212 213 214 215 216 ... 275
Перейти на страницу:

Які були причини занепаду української демократії за міжвоєнної доби? Можу тільки побіжно торкнутися цього важливого і складного питання. Велику ролю відограла обставина, що провідним колам західньоукраїнського громадянства бракувало широких інтелектуальних горизонтів, справжньої культури на європейському рівні. Були індивідуальні винятки (тут на думку приходять такі постаті, як Володимир Старосольський, Степан Баран, Василь Панейко, Осип Назарук), але не вони визначали обличчя нашої тогочасної політичної верхівки. У типового “ундівського” чи радикального діяча розуміння громадських справ не підносилося понад рівень досить примітивного національного утилітаризму: праця над розбудовою мережі народнопросвітніх і господарських інституцій та повсякденна боротьба проти наступу польського шовінізму. Своє дозвілля ці діячі проводили скорше за картярським столиком, ніж з книгою в руках. Про засадничі, так би мовити, “історіософічні” аспекти української національної справи вони просто не думали, це лежало потойбіч їхнього інтелектуального обрію. Симптоматично, що за міжвоєнне двадцятиріччя з цього середовища не вийшов ані один серйозний теоретично-політичний трактат. (Не є теж випадком, що після 1945 року колишні західньо-українські політичні діячі на еміґрації не спромоглися на те, щоб відповідними науково-історичними працями або бодай у формі мемуарів зафіксувати досвід попередньої, польської доби). Цим людям, навіть якщо вони себе по інертності вважали за демократів, бракувало високорозвиненої, ідейно насиченої та теоретично обґрунтованої демократичної свідомости. Не вміючи протиставитися прониканню тоталітарної ідеології, вони самі підпадали під її вплив.

До інтелектуальних недоліків подекуди додавалися моральні. Діячі демократичного табору не рідко свідомо потурали екстремістським елементам, щоб собі купити популярність у молоді або забезпечити себе на майбутнє, в передбаченні того, що зміна міжнародної коньюнктури може незабаром передати владу в руки націоналістам. Найбільший нахил до такої “реасекурації” виявляли якраз ті діячі, що у відношенні до Польщі дотримувалися угодовецького курсу.

Слабою виявилася й еміґрація з Наддніпрянської України, яка - як носій традицій нашої демократичної державности 1917-20 років - могла б спричинитися до оборони демократичної політичної думки перед тиском тоталітарних сил зліва і справа. Але частина наддніпрянської еміґрації - включаючи колишніх президента Центральної Ради, Михайла Грушевського, та першого голову Директорії, Володимира Винниченка - ще на початку 1920-их років прийняла т. зв. радянську плятформу, себто відступила від демократичних принципів та скапітулювала перед диктаторсько-монопартійною комуністичною системою. Знову ж друга частина еміґрації, що скупчувалася при екзильному уряді УНР, була політично здеморалізована своєю залежністю від Польщі - держави, що жорстоко гнітила мільйони українців галицько-волинських земель. Непочесна роля, що її уенерівські діячі відогравали на варшавському ґрунті, не могла не принижувати престижу демократичної ідеї серед населення Західньої України, особливо ж в очах молодого покоління.

Наслідки цих процесів, що коріняться у відносинах міжвоєнного періоду, відчутні в житті нашої діяспори досьогодні. Якщо сучасна українська еміґраційна дійсність затаврована прокляттям неподоланої спадщини тоталітарного націоналізму, то винні в цьому не тільки самі націоналісти, але в рівній мірі також їхні партнери з інших середовищ. І якщо згідний з правдою старий афоризм, що кожне суспільство має такий провід, на який воно собі заслужило, то ціла наша діяспорійна громадськість не може оминути співвідповідальности за людей, що їх вона не позбавила права говорити від її імени, хоч їхня діяльність являє собою у великій мірі компромітацію української національної справи.

КУЛЬТУРА МИСЛІ В УКРАЇНСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ

Знавець Київської Руси Георгій Федотов вказує на “трагічний недолік староруської культури, повну відсутність раціональної наукової думки, навіть у царині богословія”[362]. Культура середньовічної Руси-України становила блискучу синтезу візантійських, орієнтальних, скандінавських, західньоевропейських та місцевих слов’янських первнів. Культурний рівень нашої країни з багатьох поглядів - наприклад, щодо поширення грамотности - не поступався іншим частинам тодішньої Европи. Київ часів Ярослава Мудрого належав до найбільших європейських міст того часу. Проте ми не перейшли на світанку нашої історії через незрівняну школу інтелектуальної дисципліни, що нею в культурному розвитку західніх народів була середньовічна схоластика.

вернуться

362

George P. Fedotov, The Russian Religions Mind: Kievan Christianity (New York, Harper Torchbooks, 1960), p. 380.

1 ... 208 209 210 211 212 213 214 215 216 ... 275
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)