Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9500-8
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Перший том «Від Майдану до Іловайська» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» охоплює період з кінця лютого 2014 року до перших днів вересня 2014 року.
• Віктор Чернієнко «Щоденник військового лікаря»
Довга дорога додому
Світає. Вітряно. Ранковий холод сильно освіжає. Підкинув іще дров у багаття. Зігрів чайник. Снідати немає чим. Заварив чорного чаю. Сонце освітлює місцевість першими східними променями. Сонні солдати з нічного наряду повільно повертаються до своїх наметів. За туманом нікого не видно.
Уже через годину стрімко біжу до складу. Випросив там дещо із залишків волонтерської допомоги: пару гумових капців, велику сіру майку й нижню білизну п’ятдесят восьмого розміру. Радий і тому. На зворотному шляху запитав зустрічних солдатів, де тут розгорнуті військово-польові душові. Мабуть, саме з огляду на мій брудний вигляд вони швидко вказали напрямок й чемно попередили, що воду з криниці, мабуть, ще тільки везуть. Прямую через хазяйську частину сосновим лісом. Нарешті знайшов. Саморобні душові заливаються свіжонабраною водою. Зрадівши, швидко роздягаюся. Старий водій водовозки, побачивши мене так рано, вискакує з кабіни:
— Служивий, ти куди? Вона ж така холодна, що кістки ломить! Почекай до обіду, щоб трохи відійшла на сонці. Щойно з криниці качав! — і зсунув кепку на потилицю й дивиться на мене з подивом.
А я вже так хочу переодягнутися в чисте, що, не відповівши ні слова, швидко застрибую в душ-кабінку. Так мені добре у воді, що миюся й не відчуваю того криничного холоду. Турботливий дід усе не заспокоюється:
— Синочку, ти що такий бідовий? Часом не з Іловайського котла? З оточення?
Мовчки киваю йому. Обернувся й інтенсивно намагаюся відмити грязюку, що вже аж в’їлася у шкіру. Дід усе сидів зверху душових і подавав воду в баки. Старими сивими очима він сумно дивився на великі синці на моїй спині й траншейний бруд на всьому тілі, що потоками стікав із мене. Дід знову мовить із сумом:
— Ти такий худий та страшний. Ти штурмовик?
Я підняв червоні від неспання очі вгору на сивого діда й тихо відповів:
— Військовий хірург...
Дід повільно зняв картуза, сумно похитав головою й більше нічого не запитував. Він мовчки дивився в далечінь і витирав рукавом гімнастерки сльози. Ранковий прохолодний вітер сильно дув із поля попід дерев’яні щити душової. Я помився ще зо два рази, й позаяк витертись не мав чим — то залишився так стояти. Швидко висох на холодному протязі й одягнув видану велику майку. Спочатку ніби вскочив у спідню білизну, проте потім зрозумів — вона настільки велика, що я з легкістю помістився в одну шаньку. Сміюся з себе, а за мною й дід: так, п’ятдесят восьмий розмір тепер точно не мій, я і на сорок четвертий не потягну. Проте — це все, що було на складі. Й дякувати тому, що тільки по своїй добрій волі солдати не відмовили в допомозі. Відчистив стару форму мокрою ганчіркою й одягаю знову. Нестрижене волосся кублилось на моїй голові врізнобіч. Неголений вигляд ще з позаминулих тижнів не додавав належного вигляду офіцера. Старе військове взуття довелося теж викинути — зовсім порвалося й розлізлося. Ходитиму поки що у виданих гумових капцях.
Прийшов до своїх. Хлопці вже пишуть довгі пояснювальні й рапорти про наше життя на передовій і численну згорілу техніку в боях під Іловайськом. Солдатів, які вижили з нами, забрали в сусідній взвод. Тепер ми залишаємося вшістьох. Як останньому з офіцерів, що вижив, мені випадає завдання подзвонить в місто Рівне, щоб звітувати перед начальством щодо лікарсько-сестринської групи. Беручи до уваги те, що матеріально-технічна база і рота, при якій ми служили, повністю знищені в бою, командир наказав нам повертатися в межі дислокації госпіталю й поклав трубку.
Жодної машини в нас немає. Документи згоріли. Коштів теж не маємо. Нічому не здивовані й биті життям, ми зателефонували всім знайомим волонтерам, які допомагають учасникам АТО у скрутних ситуаціях. За годину добрі люди знайшли необхідне авто, двох водіїв і пальне на всю дорогу додому. Машина має прибути вже сьогодні.
Права половина обличчя ще досі болить — як кип’ятком облита. Неврит. Біжу в медичний пункт для додаткової ін’єкції. На зворотньому шляху помічаю, що всі йдуть на шикування до командирського військово-польового пункту. Приєднуюсь.
Шикуємося. Тепле сонце приємно зігріває загорілі неголені обличчя військовослужбовців. У більшості моїх — немає навіть статутного головного убору. Місцевий командир добросовісно та з відчутною повагою пояснив етапи нашого від’їзду й зібрав пояснювальні записки з рапортами.
Місцевий бортовий «Урал» забрав мене з десятком солдатів для перевезення до військового складу зброї та боєприпасів. Прямуємо в інший бік лісу на великий пустир. Підбиту військову техніку, яка переміщена сюди з боїв, не охопити оком.