Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9500-8
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Перший том «Від Майдану до Іловайська» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» охоплює період з кінця лютого 2014 року до перших днів вересня 2014 року.
У ніч з 30 на 31 серпня територію аеропорту продовжували посипати снарядами.
Вихід з аеропорту тривав до ночі — групи військовослужбовців з різних підрозділів покидали його у різні періоди часу. Маршрут слідування в усіх груп був приблизно тим самим: аеропорт — Георгіївка — Лутугине — Щастя — Побєда.
Бійців, які відходили вдень, місцеві жителі у Георгіївці зустрічали і вітали — вони ще не знали, що українські військові вже повністю виходять з аеропорту і покидають цей район.
Частина бійців відступали на БТРі, зокрема поранені, інші — пішим ходом.
• Максим Музика, Андрій Пальваль, Сергій Потєхін «Савур-Могила. Військові щоденники»
31 серпня. Полон. Нас підняли на коліна. Забрали зброю. Відвели з дороги і посадили компактною купкою. Наказали зняти амуніцію, рюкзаки, рукавиці, шоломи, віддати телефони.
Я нарешті зміг їх нормально розгледіти. На виду було небагато, три-чотири чоловіки. Російська форма — цифра, кевларові шоломи, у всіх однакове обмундирування, російські автомати, російський акцент російської мови. Діють злагоджено, як армійський підрозділ. Ніяких нашивок і відзнак. Тільки білі пов’язки для швидкої ідентифікації. Вони виглядали, як «зелені чоловічки», яких навесні по телевізору показували.
Для мене сумнівів не було, що ми маємо справу з росіянами, і це не добровольці, що надивились Кисельова, а професійні військові.
Але якби сумніви і були, то їхній головний розвіяв їх остаточно. Це був хлопець років 25-ти, той, який стріляв у мене поруч із головою. Зараз він підійшов, було видно, що його вже відпустив бойовий стан і зараз він був на адреналіновому підйомі. Може, тому він був такий відвертий і не проти поговорити... Звали його Алєксєй (не впевнений на 100%, але так мені запам’яталося, тому буде Алєксєєм).
Поки нас розпаковували, ми перекидалися фразами. Порядок може бути інший, тут я спробую передати сенс того, що запам’яталося.
— Я чотири з половиною в спецназі, — хрін знає, в якому, я підозрюю, що мався на увазі спецназ ВДВ, а не міліцейський «Беркут». — Я із ... (не запам’ятав, а брехати не хочу, чи то Твер, чи Пенза, чи Архангельськ). — А ви звідки?
— Із Харкова більшість.
— .................
— Що ж ви творите, брати-слов’яни, що ж ви Донецьк бомбите? — підійшов інший спецназівець.
— Не вірте телевізору.
— Я телевізор не дивлюся, у мене є щоденні зведення.
— .......................
— О, дивись, зелені ракети. Звідки вони знають про них? Це вночі ви стріляли?
— Ні, ми намагалися вас обійти.
— .......................
— Це що таке? — знайшовши у одного із наших брелок «дякую тобі, Боже, що я не москаль».
— Сувенір, у Києві купив.
— Взагалі, що за дитсадок — оце ваше «Путін х...ло», як це розуміти?
Як діти, — хотілося їм сказати, що це не дитсадок, а кров чоловіків, сльози жінок і розірвана країна (але не знайшлись на той момент правильні слова).
— А це що за шеврон. Хее ееН Пее. Це що таке?
— Громадська організація. Харківський народний полк.
— А... громадська організація... — зі згасаючим інтересом.
— ..............
— О, глянь. Новенькі автомати. Дивися, у них бронебійні патрони. О, це хороший кулемет, треба собі залишити, не віддавай. Форма натівська, шоломи...
— Це вас НАТО одягнуло? — вже звертаючись до нас.
— Волонтери, що знайшли в секонді, те і підігнали. А так хоч у джинсах воюй.
— .....................
— Мужики, як до цього дійшло? Ви, російські солдати, берете в полон українських солдат? Ставите на коліна солдат, офіцера української армії? — це був «Сокіл».
— Ми вам припинимо війну, — ага, а хто її розпочав?
— Ваші обстрілювали Ростовську область.
— Ні, ми були на висоті і бачили, як ви нас обстрілюєте з території Росії.
— Що з нами далі буде?
— Передамо вас до ФСБ, — в той момент я думав, що вони мають на увазі ФСБ у РФ, але, як потім з’ясувалось, передавати нас збиралися ФСБ в «днр» — я собі уявив, як ставлю фсбешнику в Ростовській області питання із розряду «wtf я тут роблю?»
— .................
— Я сказав, що я доброволець, бо хоч і закликали, я тут зі своєї волі.
— Не зрозумів? — насторожився спецназівець.
— Це обов’язок громадянина — захищати свою країну.
— Від кого? — здивовано.
— Від тих, хто в неї прийшов зі зброєю. Скажи, будь ласка, а що російська армія робить на території України?
— Ну, Путін же вам сказав, що якщо не відстанете від Донецька до 20 серпня, то він уведе війська.
Він навіть не намагався сказати щось на кшталт «нас-тут-нема», рівень відвертості зашкалював настільки, наче ми вже були списані з рахунку.