Нічний адміністратор

Він був за десять миль від Ньюберрі і за сорок миль від Лондона, проте навколо був справжнісінький англійський сільський пейзаж. Він піднявся на пагорб і заїхав на алею голих берез. Поля обабіч нього були свіжозорані. Він вдихнув запах силосу і згадав, як зимовими вечорами сидів навпроти пічки на маминій кухні у Йоркширі і пив чай. «Ми — порядні люди, — подумав він, згадуючи Ґудгью. Порядні англійці з самоіронією і розумінням правил пристойності, з демократичним духом і добрим серцем. То що ж, чорт забирай, з нами трапилося?»

Розтрощений дашок над автобусною зупинкою нагадав йому жерстяний сарай в Луїзіані, де він познайомився з Апостолом, якого Гаррі Полфрі видав Мороку, а Морок — американцям, а ті — ще бозна-кому. Стрельскі взяв би з собою пістолет, подумав він. Флінн зайшов би першим, заколисуючи свій кулемет у руках. Ми були б озброєні і менше хвилювалися б про свою зброю.

Проте зброя нічого не вирішує, подумав він. Зброя — це блеф. І я також блеф. Я неліцензований і з розрядженою зброєю, я — порожня загроза. Але я — єдине, що можна зараз пред’явити триклятому серу Ентоні Джойстон Бредшоу.

Він подумав про Рука і Полфрі, які мовчки сидять у Ру-ковому офісі кожен зі свого боку стола, з телефоном посередині. Вперше за довгий час він майже усміхнувся.

Помітивши вказівник, він звернув ліворуч на неасфаль-товану дорогу і його охопило помилкове відчуття, ніби він уже точно тут бував раніше. Це свідоме перетинається з підсвідомим, він читав про таке у якомусь премудрому журналі: саме при цьому перетині виникає відчуття дежавю. Він у такі нісенітниці не вірив. Та й мова того журналу геть вивела його з себе, а зараз від однієї думки про це він знову майже озвірів.

Він зупинив авто.

Надто вже він був розлючений, тому вирішив почекати, щоб лють трохи вщухла. Боже правий, на кого я перетворююся? Я ж мало що не задушив Полфрі? Він опустив скло, відкинув голову і почав впиватися сільським повітрям. Він закрив очі і перетворився на Джонатана. Джонатана з відкинутою головою, в агонії, не у стані вимовити і слова. Джонатана розіп’ятого, вже майже мертвого, але любленого Роупе-ровою жінкою.

Берр знову рушив і перед ним з’явилися два кам’яних стовпці, що позначали в’їзд, але вивіски з написом «Лень-йон-Роуз» на них не було. Берр зупинив авто, витягнув телефон, набрав номер прямої лінії Джеффрі Морока у Рівер-гаузі і почув «алло», сказане Руковим голосом.

— Перевірка, — сказав Берр і набрав номер будинку Морока у Челсі. Він знову почув голос Рука, щось буркнув і поклав слухавку.

Відтак зателефонував за номером заміського будинку Морока, результат був той самий. Ордер вступив у дію.

Берр в’їхав у ворота і потрапив у звичайний занехаяний парк. Із загорожі на нього витріщався олень. Під’їзд густо заріс будяками. На брудній табличці було написано «Джой-стон Бредшоу Асошіейтс, Бірмінгем». «Бірмінгем» було закреслено, а під ним хтось намалював слово: «Інфоцентр», і поруч вказівну стрілку. Берр проїхав повз маленьке озеро. На іншому боці озера на фоні похмурого неба намалювалися обриси величезного маєтку. Позаду нього у темряві розташовувалися напіврозвалені теплиці і закинуті стайні. Деякі зі стаєнь колись були офісами. Великі металеві сходи вели до ряду замкнених на колодки дверей. У головній будівлі світилося лише на ґанку і у двох вікнах на першому поверсі. Він заглушив двигун і взяв з пасажирського сидіння портфель Ґудгью. Потім гримнув дверцятами автів-ки і піднявся сходами. З кам’яного муру випинав сталевий кулак. Берр спочатку потягнув його на себе, потім натис на нього, але він не порухався. Тоді Берр схопив дверний молоточок і постукав у двері. Відлуння звуку заглушив гавкіт собак і хрипкий чоловічий голос, який наказував їм замовкнути: