Війна і мир 1-2
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1952
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 1-2». Краткое содержание книги:
— Ні, в мене є справа, — коротко відповів Ростов.
У Ростова зіпсувався настрій зараз же по тому, як він помітив незадоволення на Борисовому обличчі, і, як завжди буває з людьми в поганому настрої, йому здавалося, що всі неприязно дивляться на нього і що всім він заважає. І справді, він заважав усім і сам один залишався поза загальною розмовою, що знову почалася. «І чого він сидить тут?» — говорили погляди, які кидали на нього гості. Він встав і підійшов до Бориса.
— Одначе я тобі заважаю, — сказав він йому тихо, — ходім поговоримо про справу, і я піду.
— Та ні, анітрохи, — сказав Борис. — А якщо ти втомився, ходім до моєї кімнати і лягай відпочинь.
— І справді…
Вони ввійшли до маленької кімнатки, де спав Борис. Ростов, не сідаючи, зараз же, роздратовано — наче Борис чимсь завинив перед ним — почав розповідати йому справу Денисова і спитав, чи хоче і чи може він просити за Денисова государя через свого генерала і через нього передати листа. Коли вони залишилися вдвох, Ростов вперше переконався, що йому ніяково було дивитися в очі Борисові. Борис, заклавши ногу на ногу і погладжуючи лівою рукою тонкі пальці правої руки, слухав Ростова, як слухає генерал доповідь підлеглого, то дивлячись убік, то з тим же, чимсь пойнятим поглядом, дивлячись прямо в очі Ростову. Ростову щоразу при цьому ставало ніяково, і він опускав очі.
— Я чув про такого характеру справи і знаю, що государ дуже строгий у цих випадках. Я думаю, не треба доводити до його величності. На мою думку, краще б просто просити корпусного командира… А взагалі я думаю…
— Отже ти нічого не хочеш зробити, так і скажи! — майже крикнув Ростов, не дивлячись у вічі Борисові.
Борис усміхнувся:
— Навпаки, я зроблю, що можу, тільки я думаю…
У цей час почувся голос Жилінського, який кликав Бориса.
— Ну, йди, йди, йди… — сказав Ростов, і, відмовившись од вечері і залишившись на самоті в маленькій кімнатці, він довго ходив по ній туди й сюди і слухав веселий французький гомін з сусідньої кімнати.
XX
День, коли Ростов приїхав до Тільзіта, був дуже й дуже неслушний для клопотання за Денисова. Самому йому не можна було йти до чергового генерала, бо він був у фраку і без дозволу начальства приїхав до Тільзіта, а Борис, коли навіть і хотів, не міг зробити цього на другий день після приїзду Ростова. Цього дня, 27 червня, було підписано перші умови миру. Імператори помінялись орденами: Олександр одержав Почесного легіону, а Наполеон — Андрія 1-го ступеня, і цього дня був призначений обід Преображенському батальйонові, який давав йому батальйон французької гвардії. Государі мали бути присутніми на цьому банкеті.
Ростову було так ніяково і неприємно з Борисом, що, коли після вечері Борис заглянув до нього, він удав, що спить, і другого дня рано-вранці, уникаючи зустрічі з ним, пішов від нього. У фраку і в круглому капелюсі Микола блукав по місту, розглядаючи французів та їх мундири, розглядаючи вулиці та будинки, де жили російський і французький імператори. Він бачив на майдані, як розставляли столи і готувалися до обіду, на вулицях бачив перекинуті драпіровки з прапорами російських і французьких кольорів і величезні вензелі А. і N. У вікнах будинків були теж прапори і вензелі.
«Борис не хоче допомогти мені, та й я не хочу звертатись до нього. Цю справу вирішено, — думав Микола, — між нами все кінчено, але я не поїду звідси, не зробивши всього, що можу, для Денисова і, головне, не передавши листа государеві. Государеві?! Він тут!» — думав Ростов, мимоволі підходячи знову до будинку, що його займав Олександр.
Біля будинку цього стояли верхові коні і з'їжджався почет, очевидно, готуючись до виїзду государя.
«Кожної хвилини я можу побачити його, — думав Ростов. — Якби тільки я міг просто передати йому листа і сказати все… невже мене б заарештували за фрак? Не може бути! Він зрозумів би, на чиєму боці справедливість. Він усе розуміє, все знав. Хто ж може бути справедливіший і великодушніший за нього? Ну, та якби мене й заарештували за те, що я тут, яке в цьому лихо? — думав він, дивлячись на офіцера, що входив у будинок, де жив государ. — Адже он входять. Е! все дурниці! Піду і сам віддам листа государеві: тим гірше буде для Друбецького, який довів мене до цього». І раптом з рішучістю, яко! він сам не сподівався від себе, Ростов, поглядівши листа в кишені, пішов просто до будинку, де жив государ.
«Ні, тепер уже не пропущу нагоди, як після Аустерліца, — думав він, сподіваючись кожної секунди зустріти государя і почуваючи прилив крові до серця від цієї думки. — Упаду в ноги і проситиму його… Він підведе, вислухає і ще й подякує мені». «Я щасливий, коли можу зробити добро, але виправити несправедливість є найбільше щастя», — уявляв Ростов слова, які скаже йому государ. І він пішов повз тих, що з цікавістю дивилися на нього, на ганок будинку, де жив государ.