Війна і мир 1-2
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1952
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 1-2». Краткое содержание книги:
— Хто тут доглядає хворих? — спитав він фельдшера. У цей час з сусідньої кімнати вийшов, відбиваючи крок, фурштатський солдат, лікарняний служитель, і виструнчився перед Ростовим.
— Здравія бажаю, ваше високоблагородіє! — прокричав цей солдат, витріщивши очі на Ростова і, очевидно, вважаючи його за лікарняне начальство.
— Забери ж його, дай йому води, — сказав Ростов, показуючи на козака.
— Слухаю, ваше високоблагородіє, — з задоволенням промовив солдат, ще старанніше витріщаючи очі і витягаючись, але не рухаючись з місця.
«Ні, тут нічого не вдієш», — подумав Ростов, опустивши очі, і хотів уже виходити, але з правого боку він почував спрямований на себе значущий погляд і оглянувся на нього. Майже в самому кутку на шинелі сидів з жовтим, як кістяк, худим, суворим обличчям і з неголеною сивою бородою старий солдат і невідступно дивився на Ростова. З одного боку сусід старого солдата щось шептав йому, показуючи на Ростова. Ростов зрозумів, що старий хоче про щось попросити його. Він підійшов ближче і побачив, що в старого була зігнута лише одна нога, а другої зовсім не було вище коліна. Другий сусід старого нерухомо лежав з закинутою головою досить далеко від нього; це був молодий солдат з восковою блідістю на кирпатому, вкритому ще ластовинням, обличчі і з закоченими під повіки очима. Ростов подивився на кирпатого солдата, і мороз пробіг по його спині.
— Але ж цей, здається… — звернувся він до фельдшера.
— Уже ж як просили, ваше благородіє, — сказав старий солдат з тремтінням нижньої щелепи. — Ще вранці кінчився. Адже теж люди, а не собаки…
— Зараз пришлю, заберуть, заберуть, — квапливо промовив фельдшер. — Прошу, ваше благородіє.
— Ходім, ходім, — поспішно сказав Ростов і, опустивши очі й зіщулившись, намагаючись пройти непоміченим крізь стрій цих докірливих і заздрих очей, спрямованих на нього, вийшов з кімнати.
XVIII
Пройшовши коридор, фельдшер увів Ростова в офіцерські палати; це були три кімнати з розчиненими дверима. В кімнатах цих були ліжка; поранені і хворі офіцери лежали й сиділи на них. Деякі в лікарняних халатах ходили по приміщенні. Перший, хто зустрівся Ростову в офіцерських палатах, був маленький, худий чоловік без руки, у ковпаку і лікарняному халаті, який з закушеною люлечкою ходив по першій кімнаті. Ростов, вдивляючись у нього, намагався згадати, де він його бачив.
— От де бог дав побачитися, — сказав маленький чоловік. — Тушин, Тушин — пам'ятаєте, довіз вас під Шенграбеном? А мені шматочок відрізали, ось… — промовив він усміхаючись, показуючи на порожній рукав халата. — Василя Дмитровича Денисова шукаєте? Сусід по кімнаті! — сказав він, почувши, кого треба було Ростову. — Тут, тут, — і Тушин повів його до другої кімнати, з якої чутно було регіт декількох чоловік.
«І як вони можуть не тільки реготати, але жити тут?» — думав Ростов, все ще чуючи цей запах мертвого тіла, якого він набрався ще в солдатському госпіталі, і все ще бачачи круг себе ці заздрісні погляди, що проводили його з обох боків, і обличчя цього молодого солдата з закоченими очима.
Денисов, з головою накрившись ковдрою, спав на ліжку, хоч була вже дванадцята година дня.
— А, Ростов? Здоров, здоров! — вигукнув він все тим самим голосом, як бувало і в полку;, але Ростов з сумом помітив, як з-за цієї звичної розв'язності та жвавості якесь нове, погане, затаєне почуття проглядало у виразі обличчя, в інтонаціях і словах Денисова.
Рана його, незважаючи на свою незначність, все ще не загоювалась, хоч уже минуло шість тижнів, як його було поранено. В обличчі його була та сама бліда опухлість, що була й на всіх обличчях у госпіталі. Та не це вразило Ростова; його вразило те, що Денисов наче не радий був з його одвідин і вимушено усміхався до нього. Денисов не розпитував ні про полк, ні про загальний хід справ. Коли Ростов говорив про це, Денисов не слухав.
Ростов помітив навіть, що Денисову неприємно було, коли йому нагадували про полк і взагалі про те, інше, вільне життя, що точилося поза госпіталем. Він, здавалося, намагався забути те колишнє життя і цікавився лише своєю справою з провіантськими чиновниками. На запитання Ростова, в якому стані була справа, він зараз же витягнув з-під подушки папір, одержаний з комісії, і свою чорнову відповідь на нього. Він пожвавішав, почавши читати свій папір, і особливо давав помітити Ростову ущипливі речі, які він у цьому папері говорив своїм ворогам. Госпітальні товариші Денисова, що були оточили Ростова — новоприбулу з вільного світу людину, — стали потрохи розходитись, як тільки Денисов почав читати свій папір. По їх обличчях Ростов зрозумів, що всі ці добродії вже не раз чули всю цю історію, яка встигла вже їм набриднути. Лише сусід по ліжку, товстий улан, сидів на своїй койці і, понуро насупившись, курив люльку, та маленький Тушин без руки не переставав слухати, несхвально похитуючи головою. Посеред читання улан перебив Денисова.