Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
…Іду. Синій вечірній город. Азія. Б’є годинник. Іду.
1927 р.
Сентиментальна історія
…Вікно було чорне, як агат, але по темних садках уже брів тихий провінціальний світанок.
«Ну, пора», — подумала я й вийшла з кімнати. Біля ганку стояла підвода, і ледве чутно іржав кінь. Мама плакала й казала, що я зовсім неможливо поводжуся з нею. Ну, навіщо, мовляв, їхати кудись у невідомий край? Ну, навіщо? Мама прожила свій вік у чотирьох стінах нашого біленького домика, і для неї все, що простягається далі Загадайського мосту, все було темною й страшною загадкою. Я поцілувала маму й сказала їй, що я все-таки не можу зостатися дома. Невже вона не уявляє собі, як мене тягне в даль? Невже вона бачить тут самодурство. Пам’ятаю, я схопила її в обійми й майже простогнала:
— Моя ти милуська! Милу-усько!
Мама перелякано подивилася на мене і ахнула. Тоді я зареготала й ще раз поцілувала її. Потім узяла букет квітів із нашої маленької оранжереї й сіла на підводу. Золотий півник злетів на флюгер і голосно закукурікав. Провінціальний домик, ґанок і мама з тоскою подивилися на мене. Я сказала їхати. Потім упала на свіже пахуче сіно і вже сказала сама собі: «Навіки». Я прикусила губу й так боляче, що аж сльози покотилися мені по щоці. Але хіба можна було відмовитися від цієї поїздки.
Пам’ятаю дитинство, його передчуття й неясну тривогу. Коли мені було щось біля шести років, я сама тягла маму до церкви, щоб стати десь у темному закутку й прислухатися до таємного шамотіння.
Бабуся розповідала мені про катакомби, і здавалось, що я стою в катакомбах. Я любила ходити й на луки, любила запах осоки й це зелене море трав, що хлюпотіло за рікою, я безумно любила вечорові кучугури, і червінькову шелюгу, і димки над нашою оселею. Але я ненавиділа наших провінціальних людей, таких темних і диких, як дичавина тамерланівщини, і завжди тоскувала за тим незнайомим, що загубилося десь у далеких краях. Колись небіжчик-брат (він був страшенний мрійник, і він загинув на барикадах), колись він патетично декламував мені:
— Б’янко, я вже, мабуть, не повернусь додому, і багато нас, очевидно, не повернуться. Але йдемо ми з такою радістю, ніби чекає нас не смерть, а якесь надзвичайне безсмертя.
Потім він говорив мені про світові пожари, про невідомий фантастичний край. Я довго слухала його, і перед моїми очима виростало химерне коло, і я вже бачила внутрішніми очима нових людей якоїсь ідеальної країни. Пам’ятаю, я випрямилась на ввесь свій дитячий зріст (я й справді тоді була ще дитиною) і сказала натхненно:
— Клянусь тобі, брате!
Більше нічого не сказала, бо знала, що далі не треба говорити, і він зрозумів мене.
Але потім раптом побачила (тоді вже брата давно не було), що прийшла якась нова дичавина, і над нашою провінцією зашуміла модернізована тайга азіятщини, і тільки зрідка проривалися молоді вітерці. Тоді почала вірити, що десь живуть інші люди, і мене неможливо тягло до них.
Очевидно, і це зміцнювало моє бажання полетіти кудись, до того ж і журавлі принесли мені сімнадцяту весну. Я виходила вночі в садок і вже не могла спокійно слухати їхнього крику. Ця весна так затривожила мене, ніби я була перелітною птицею й мусіла летіти кудись за море.
Я не оглядалася назад і вже не бачила (це візниця мені говорив), як мама випроводжала мене білою хустиною, і не бачила (це теж візниця говорив мені), як повз нас пройшов наш маленький дячок і здивовано подивився на мене.
— Кукуріку, — стояло мені в ушах, але коник біг жваво, і жваво куріла дорога.
Ми вже давно проминули провінціальний виконком, потім ми залишили за собою й комсомольський клуб. «Ах ти, клуб, ти мій клуб, зелененький клубе», — подумала я й зітхнула. Це місце нашої оселі я обминала з якоюсь полегкістю. Мені було відкрито дорогу до комолу, але я рішуче відмовилася вступити туди. Мене ненавиділи за це, бо знали, чому я стою осторонь. А я стояла осторонь от чому. Я пам’ятала, скільки відважних комольців загинуло в часи горожанської війни, і частенько десь у закутку прославляла цих незнаних героїв. Але тут, у нашому комолі, була якась дика розгнузданість, і дівчата, що йшли туди, вже з п’ятнадцяти років робились «чесними давалками» — так у нас називали їх.
Я прилюдно говорила про це, і мене називали реакціонеркою. Пам’ятаю, тільки один комунар, що раптово приїхав у наше містечко, тільки він обурився колись:
— В чому справа, хлоп’ята, — сказав він, — хіба вона неправду говорить?
…На нас почала наступати синя полоска далекого лісу. З боку вже розправляло свої малинові крила золоте, як і завжди, невідоме сонце. Ми раптом поїхали поволі: попереду нас ішла отара овець, і йшов пастушок. Пастушок заграв на сопілку. Він був маленький, але він заграв щось сумне, і мені стало ще сумніше. Я свиснула, сказала їхати скоріш — і коник знову побіг. За ним побіг і ранковий вітрець.