Дай сили заплакати. Роман-видіння

— У нас дома крумплі якраз цвіли, — така була її відповідь про ту благодатну годину, коли, за словами її батьків, вона вигулькнула на світ.

Од старості її добряче зсушило, світ набрид, і вона постійно просилася до куми з косою. Проте коли, видно, та невтомна косарка наблизилася і вклала бабу в ліжко, старенька перестрашилася і, ледве перетерпівши ніч, почала благати мене поїхати на Волівеччину до двоюрідної сестри Гафії за лікувальними мазями і зіллям.

Наші старші люди ніколи не довіряли медицині, де один лікар розуміється на правому вухові, а інший лічить тільки ліве. У скрутні хвилини завше йшли за поміччю до знахарок, які зналися на Божій медицині — різних травах і зіллі.

Сестра Гафія, як майже кожна жінка, що народилася і мешкає у наших горах, не тільки відала про силу цілющих трав, а й володіла багатьма іншими таїнами, які не пояснити ні звичайним людським глуздом, ні наукою.

Я не бачив, як Гафія може перетворитись на лісовий кущ, увійти в дерево, пройти крізь стелю, повернути грозові хмари і розчинити їх у небі, зупинити на льоту птаха і посадити собі на плече — про що постійно торочили поміж собою сельчани. Проте я був свідком іншого дива.

З бабою Анною багато літ тому ми приїхали за ліками від екземи. Для їх виготовлення необхідно було старезне коріння водяних лілій. Ми всі троє поїхали на Синевирське озеро — найглибше на Закарпатті. Хоч була рання весна і навколишні гори сиділи ще в білих кожухах, Гафія роздягнулася, склала руки, підняла голову до неба і щось прошепотіла. А далі увійшла у воду — і хвилі зімкнулись над її головою. Минав час — хвилина, друга, третя… Я почав панікувати, а моя баба Анна спостерігала за озером на диво спокійно.