Маленькі жінки. II частина

Треба сказати, що в перший час після весілля, захоплена новим життям, Мег часто повторювала: «Мій чоловік вільний приводити додому друзів, коли забажає. Я завжди буду готова прийняти їх: не буде ні суєти, ні невдоволення, ні сорому, лише прибраний будинок, весела дружина і хороший обід. Джон, дорогий, ніколи навіть не питай моєї згоди, запрошуй, кого хочеш і будь упевнений в люб’язному прийомі з мого боку». Як це було чарівно! Джон просто сяяв від гордості, слухаючи її, й усвідомлював, яке це щастя – мати таку чудову дружину. Але хоч гості у них час від часу бували, їх прихід ніколи не був несподіванкою, і Мег досі не мала нагоди якось відзначитися.

Таке часто трапляється: є якась невідворотність в такого роду подіях, і ми можемо лише дивуватися їй, сумувати і мужньо зносити випробування…

Якби Джон зовсім не забув про джем, було б, мабуть, неприпустимо з його боку вибрати саме цей день з усіх інших у році для того, щоб несподівано призвести до обіду гостя. Внутрішньо вітаючи себе з тим, що значний запас провізії був замовлений і відправлений додому в той ранок, відчуваючи повну впевненість у тому, що страви будуть готові до потрібної години, і дозволяючи собі мати приємне передчуття щодо прекрасного враження, яке справить на гостя красива господиня, коли вийде їм назустріч, Джон вів друга до свого житла з неприхованою гордістю юного господаря й чоловіка.

Цей світ сповнений розчарувань, як виявив Джон, коли підійшов до «голуб’ятні». Зазвичай парадні двері були гостинно відчинені – тепер же вони виявилася замкнені, і до того ж на замок, а вчорашній бруд все ще прикрашав східці ганку. Вікна вітальні були зачинені й завішені, не було видно красивої дружини, яка п’є чай на веранді в білій сукні, зводячи з розуму маленьким блакитним бантом у волоссі, або гостинної господині, що вітає гостя із сяючими очима і приязною усмішкою. Власне, не було видно ні душі, крім хлопчика, на перший погляд закривавленого, який спав під кущем смородини.

– Боюся, щось трапилося. Зайдіть в сад, Скотт, а я поки піднімуся і пошукаю пані Брук, – сказав Джон, стривожений мовчанкою і безлюдністю.

Він квапливо обійшов будинок, шлях йому вказував різкий запах паленого цукру. Пан Скотт із дивним виразом на обличчі крокував слідом за господарем. Коли Брук зник за дверима, гість скромно затримався в саду, знаючи, що і так зможе все побачити й почути, і, будучи холостяком, безмірно радів такій перспективі.

У кухні панували безлад і зневіра. Частина джему тонкою цівкою перетікала із горщика в горщик, інша – розтіклася по підлозі, а третя весело горіла на плиті. Лотті, з істинно тевтонським[20] спокоєм, стоїчно їла хліб, запиваючи його чимось на зразок смородинової настоянки, бо джем, як і раніше залишався в безнадійно рідкому стані. Пані Брук сиділа посеред кухні, закривши обличчя фартухом і відчайдушно схлипувала.

– Дівчинко моя мила, що трапилося? – вигукнув Джон, вриваючись у кухню. Перед його внутрішнім поглядом стояли страшні бачення ошпарених рук, він боявся почути несподівану звістка про важку втрату і відчував таємний жах при думці про гостя в саду.