Світло чорної свічки

Він устав, закинув на плечі мішок з парашутом, обвів поглядом зоряне небо і рушив далі. Час від часу облизував потріскані губи. Лауренц увесь час думав про те, що з ним буде без води. Знав, що під африканським сонцем людина витримує не більше двох днів. Половина цього часу незабаром мине. Він легко це вирахував.

День настав раптово, майже без світанку. За кілька хвилин вузька срібна смужка на південно-східному обрії спалахнула пурпурово, зорі розтанули у світлій блакиті неба, і сонце покотилося вгору, відкидаючи короткі тіні від убогої рослинності. Війнуло прохолодою. Лауренц обвів очима виднокіл з надією побачити якесь підвищення, вершечок пальми, або намет, або кам'яну піраміду, що позначає криницю.

Над жовтою пустелею замерехтіло повітря. Лауренц вирішив хоч трохи перепочити. З парашутного купола він відрізав чималий шмат шовку й зробив із нього накидку, як у жителів пустелі. Із стропи заходився плести кільця, щоб прикріпити її на голові, як раптом почув якийсь звук. Може, це здалося йому? Та, піднявши очі, він побачив жайворонка, що спурхнув з куща й посипав згори ніжні трелі. «Так само над запашною конюшиною співає його побратим у нас на батьківщині»,— подумав він. Він постежив декілька хвилин за пташкою й відчув полегкість. Жайвір угорі — це життя, а де життя, там повинна бути вода.

Лауренц ішов не зупиняючись. Сонце викочувалося до зеніту. Немилосердно пекло. Дихати ставало боляче. Він насилу переставляв ноги. Мішок з парашутом давив плечі, мов свинець. Раз кинув його, відійшов кілька кроків, але знову повернувся й забрав. Недаремно він у Ель Параїсо нашорошував вуха, коли хтось з робочої команди говорив про лиха, які підстерігають мандрівника у Сахарі. Намет у пустелі вкрай необхідний. Він захистить і від нічного холоду, і від піщаних бур. Тому не можна зменшувати своє і так убоге спорядження ради маленької вигоди.

До полудня так охляв, що йшов, хилитаючись, мов п'яний. Ішов навмання. Очі заслало червоною сіткою. В голові туманіло, і він не помічав, що трава й кущі довкола мають інший колір, що стала густіша рослинність. Почався положистий спуск. А Лауренц дибав далі, низько схиливши голову; спіткнувся на схилі, що ставав усе крутіший, і упав, як підстрелений. На щоку сіла велика зеленкувата муха, але він її не відганяв.

Опритомнів майже через дві години. Перше, що він відчув,— був якийсь незвичний аромат. Далеко на півночі, у Німеччині, біля Фрідріхроди, в Тюрінгзькому лісі, стояв будиночок, на горищі якого пахло майже так само. Це був бабусин будиночок. Під час канікулів він часто навідувався туди. Бабуся кликала його на горище, де сушила всіляке зілля — шавлію, мати-мачуху, м'яту, арніку. «Я заварю тобі чаю на зіллі. Як нап'єшся, то повилітають усі злі духи з твоєї крові». Чай?! Він знову почав марити. Геть спогади! Щоб зготувати чай, треба мати воду!