Зелена миля

Я розумів. Це викликало в мене страх і нудоту, але я розумів.

— Він, може, й на Коффі забажає лишитися. Але якщо нам пощастить, то від Делакруа він отримає все, що йому треба. Тільки ти обов’язково постав його в команду страти.

Я планував знову запхати Персі в щитову, а потім відправити в тунель, супроводжувати каталку, яка відвезе Делакруа до труповозки, припаркованої через дорогу від тюрми. Але всі ці плани я без найменшого вагання викинув через плече. І кивнув. Мені вистачало кебети, щоб зрозуміти, в яку авантюру я вплутуюся. Але було байдуже. Я б самого диявола за носа вщипнув, якби це допомогло спекатися Персі Ветмора. Нехай візьме участь у страті, надіне шолом, а потім подивиться крізь ґрати й накаже Ван Хею давати другу; хай подивиться, як французик осідлає блискавку, яку він, Персі Ветмор, випустив із пляшки. Хай зловить свій гиденький кайфик, якщо його так тішить убивство, санкціоноване державою. А тоді хай переводиться у Браяр-Рідж, де в нього буде власний кабінет і вентилятор, щоб його охолоджував. А якщо його дядько за шлюбом вилетить з посади після наступного голосування на виборах і йому доведеться спізнати, що таке праця в жорстокому, загартованому світі під невблаганним палючим сонцем, де не всі поганці сидять, замкнені за ґратами, а часом і тобі самому можуть по пиці з’їздити, що ж, тим краще.

— Гаразд, — сказав я, підводячись. — Я поставлю його на Делакруа. А доти підтримуватиму мир.

— Добре, — Гел і собі встав. — До речі, як твоя проблема?

Він делікатно вказав пальцем на мій пах.

— Та наче вже краще трохи.

— Це добре. — Він провів мене до дверей. — А до речі, що там Коффі? З ним проблеми будуть?

— Не думаю. Поки що він сумирний, наче мертвий півень. Дивний він, очі в нього дивні, але тихий. Але ми будемо тримати руку на його пульсі. Про це не хвилюйся.

— Ти, звісно, в курсі, що він скоїв.

— Так.

Він вивів мене в приймальню, де стара міс Ханна лупила по клавішах свого «Андервуда», як, здавалося, і щодня з кінця останнього льодовикового періоду. Ішов я з легкою душею. Загалом було таке відчуття, що я легко відбувся. І приємно було знати, що зрештою в мене є шанс пережити Персі.

— Відправ Мелінді цілий кошик моєї любові, — сказав я. — Але не купуй собі зайвого ящика хвилювань. Зрештою ще може виявитися, що там нічого такого, просто мігрень.

— Авжеж, — сказав він, і губи під зболеними очима розтяглися в усмішці. Це поєднання було замало не упирячим, чорт забирай.

Що ж до мене, то я подався до себе в блок Е, щоб розпочати новий день. Там чекали папери (прочитати й написати), підлоги (вимити), їжа (подати), графік чергувань на наступний тиждень (скласти) — сотні справ, про які треба було подбати. Але найбільше там було чекання — у в’язниці його завжди багато, так багато, що не переробиш. Чекання на час, коли Едуард Делакруа піде Зеленою милею, чекання, коли з’явиться Вільям Вортон з його вишкіром і татуюванням «Малюк Біллі», але понад усе — чекання, коли ж Персі Ветмор нарешті забереться геть з мого життя.