Рукопис, знайдений у Сараґосі

Я пригадав собі своє недавнє рішення й збирався ні на йоту від нього не відступати. Я подумав про свого батька; щоправда, його ніколи не катували, але я знав, що під час численних і болючих хірургічних операцій, які він переніс, батько ні разу навіть не скрикнув.

— Я піду за його прикладом, — сказав я собі, — не вимовлю ні слова, навіть не зітхну.

Інквізитор наказав принести собі крісло, сів біля мене, прибрав лагідний і солодкий вигляд і озвався такими словами:

— Дорогий мій і любий сину, подякуй небу, яке привело тебе в цю в’язницю. Але які ти дав для цього підстави? Який гріх вчинив? Висповідайся, в сльозах і покорі шукай заспокоєння на моєму лоні. Ти мовчиш — шкода, сину мій, погано ти робиш, дуже погано. Ми, згідно з нашими правилами, не допитуємо винуватих. Ми залишаємо їм свободу оскаржувати самих себе. Таке визнання, нехай і дещо вимушене, має також свою добру сторону, особливо коли винуватий називає своїх співвинуватців. Ти продовжуєш мовчати? Тим гірше для тебе; бачу, що я сам повинен наставити тебе на вірний шлях. Чи знаєш ти двох африканських принцес, а радше двох негідних чарівниць, двох мерзенних відьом, сущих дияволиць? Мовчиш? — Нехай же введуть тих двох інфант з двору Люцифера.

Тут ввели обох моїх родичок з руками, як і у мене, зв’язаними за спиною, після чого інквізитор говорив далі так:

— Ну, як, сину мій коханий, пізнаєш їх? Продовжуєш мовчати? Любий сину, хай тебе не лякає те, що я тобі скажу. Тобі справлять тут невеликий біль; бачиш ці дві дошки? Тобі вкладуть ноги між ці дошки й прив’яжуть їх мотузами, потім молотом заб’ють тобі між колінами ось такі клинці. Спершу ноги в тебе набрякнуть, потім кров присне з великих пальців, а з інших повідпадають нігті; підошви в тебе полопаються і витече жир, перемішаний із роздушеним м’ясом. Це тебе вже більше болітиме. Ти все ще мовчиш? Маєш рацію, це лиш підготовчі катування. Незважаючи на це, ти усе ж зомлієш, але невдовзі за допомогою цих солей і спиртів прийдеш до тями. Тоді тобі витягнуть клинці й заб’ють оці, більші. Першим ударом тобі розтрощать коліна й кістки, після другого ноги полопаються в тебе повздовж, виприсне мозок з кісток і разом із кров’ю заплямить цю солому. Ти вперто продовжуєш мовчати? Добре, нехай йому стиснуть пальці.

На ці слова кати схопили мене за ноги й поклали між двома дошками.

— Не хочеш говорити? — всуньте клинці!.. Мовчиш? — Підніміть молоти!..

У цю мить почулися численні постріли. Еміна крикнула:

— О Пророку! Ми врятовані! Зото йде нам на поміч.

Зото увійшов з юрбою своїх, викинув за двері катів і прикував інквізитора до залізного кільця, вбитого у в’язничний мур. Потім розв’язав мене й обох мавританок. Як тільки дівчата відчули, що руки в них вільні, вони одразу закинули мені їх за шию. Нас розтягли. Зото наказав мені сідати на коня й рушати вперед, обіцяючи що невдовзі поспішить за мною разом із жінками.

Аванґард, з яким я вирушив, складався з чотирьох вершників. На світанку у відлюдному місці ми поміняли коней; потім пробиралися верхівками й схилами крутих гір.