Рукопис, знайдений у Сараґосі

Тут мій батько, перервавши духівника, обернувся до мене й сказав:

— Альфонсе, сину мій, а ти б злякався, якби був на місці Ландольфо?

— Любий батьку, — відповів я, — присягаюся, що зовсім би не злякався.

Ця відповідь потішила мого батька; весь вечір він був веселий і радісно на мене поглядав.

Так ми проводили дні, один за другим, з тією лиш різницею, що взимку сиділи біля каміна, а влітку на лавці, приставленій до замкової брами. Шість років минуло в цьому солодкому спокої, і коли я зараз пригадую їх, то мені здається, що кожен рік тривав не довше години.

Коли мені виповнилося сімнадцять років, батько задумав віддати мене в полк валлонської гвардії і з цією метою написав кільком давнім друзям, на яких найбільше розраховував. Ці достойні й шановані люди поєднали свої зусилля й отримали для мене патент капітана. Батько, діставши цю звістку, так був нею зворушений, що всі боялися за його життя; незабаром, однак, він прийшов до себе й відтоді займався тільки підготовкою до мого від’їзду. Він хотів, щоб я плив морем, а висадившись у Кадиксі, одразу представився дону Енріке де Са, наміснику провінції, який найбільше зробив для отримання мною звання. Коли поштова карета вже в’їхала на замкове подвір’я, батько завів мене до себе в кімнату й, замкнувши як слід двері, сказав:

— Любий Альфонсе, я хочу довірити тобі таємницю, яку отримав від свого батька, а ти перекажеш її своєму синові, якщо визнаєш його гідним її.

Я був переконаний, що таємниця стосувалася якогось захованого скарбу, тому відповів, що завжди вважав золото тільки засобом, який допомагає приходити на допомогу нещасним.

— Ти помиляєшся, любий Альфонсе, — відповів батько, — тут аж ніяк не йдеться про золото чи срібло. Я хочу навчити тебе невідомому тобі досі прийому, за допомогою якого, відбиваючи удар і імітуючи випад збоку, ти завжди виб’єш у супротивника зброю з рук.

Говорячи це, він узяв рапіри, навчив мене цьому прийому, поблагословив на дорогу й відвів до карети. Я обійняв матір і за мить вже покинув батьківський замок.

Я вирушив сушею аж до Фліссінґена, там сів на корабель і зійшов на берег у Кадиксі. Дон Енріке де Са зайнявся мною, наче я був його рідним сином, допоміг мені пристойно екіпіруватися й порадив двох слуг, один з яких звався Лопес, а другий — Москіто. З Кадикса я прибув до Кордови, потім до Андухара, звідки вирішив поїхати дорогою через Сьєрра-Морену. На моє нещастя, біля джерела Лос-Алькорнокес обидва слуги покинули мене. Незважаючи на це, я того ж дня дістався до Вента-Кемади, а вчора увечері — до твоєї келії.