Знак біди
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 5-301-01549-4 (укр.)
- Переводчик: Дмитро Пилипчук
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Знак біди». Краткое содержание книги:
Хворобливо кашляючи (з ночі боліло в грудях), Петрик позирав у вікно на тих двох, що тепер хазяйнували біля його криниці. Один, сухоребрий та білобровий, в обвислому на озадді комбінезоні, сипав щось біле до котла, звідти валила вогка пара, а присадкуватий, із дзюбатим обличчям розкладав якісь припаси на кришечці дерев’яного ящичка, охайно застеленого чистою білою цератою. «Диви, культурні!» — заздрісно подумав Петрик і гірко зітхнув: через цю їхню культуру берись тепер за відро та ганчірку, розводь у хаті грязюку. Мало, що було сухо й тепло, то їм ще аби й чисто. Культурні...
Цигарка його тим часом уже розклеювалася в пальцях, але він не мав чим її припалити й не наважувався підійти до німців, щоб попросити вогню. Однак жага куріння зрештою переважила нерішучість, Петрик вийшов із сіней і спинився за п’ять ступнів від кухні, тримаючи на видноті незапалену цигарку. Він думав, може, вони побачать і дадуть вогню, просити йому було таки ніяково і трішки боязко. Та вони ніби й не помічали — сухоребрий і далі мішав щось у котлі, що парував і димів на все около, а присадкуватий — мабуть, його помічник — великим ножем кришив на білій цераті сало. Петрик тихо покашляв і ступив ще два кроки вперед.
— Цей... Паночки, припалити б...
Мабуть, його зрозуміли — присадкуватий, у білому, зав’язаному на попереку фартусі, повернув до нього широке, рябе, якесь зовсім не германського вигляду обличчя й щось пробурчав, незлобиво так: «Я, я». Петрик не зрозумів, але з того, що німець не сказав більш нічого, здогадався, що вони дозволяють. Підійшовши до кухні, він шматочком березової корини вигріб собі на траву вуглини з топки. Не дуже вдало, попікши пальці, сквапно прикурив від вуглика й відчув, як після перших затяжок його самосад забив у подвір’ї всі інші, чужі тут запахи.
— Вас, вас? — якось жваво, мабуть, зацікавлено загомонів до нього помічник кухаря й відклав ніж. Петрик зрозумів і радо витягнув капшука.
— Еге, можна. Це свій, домашній, коли пан хоче...
Німець ощадливо відірвав од його складеної в гармошку газетки невеличкий клаптик, і Петрик відміряв йому добру пучку самосійки. Німець досить зугарно скрутив цигарку, старанно послинив і припалив від своєї запальнички — якоїсь мудрованої штуки, з якої фиркало синеньким полум’ям. Петрик стежив за ним з майже дитячою цікавістю, адже хотілося, щоб його тютюн сподобався німцеві. Німець добре затягнувся, випустив дим, і Петрик подумав: закашляється. Та ні, не закашлявся, тільки глипав світлими очима під білими бровами.
— Іст ґут!
— Ґут? — пригадав Петрик знайоме ще з тієї війни німецьке слово й зрадів. — Я ж кажу... Добрий, еге. Свій, так що…
— Ґут, — ще раз сказав німець і щось загомонів до кухаря, що орудував величезним, як весло, черпаком у котлі. Але той розлючено гаркнув раз, другий, і дзюбатий поклав на краєчок столу цигарку і взявся за ніж. Петрик подумав, що, мабуть, годі. Вони ж обидва при ділі, докучати їм негоже, й він назадгузь і боком подався до ґанку.
Треба було братись до прибирання, але він не знав, з чого починати. Ніколи він у хаті не прибирав, завжди це робила Степанида, інколи їй допомагала Феня, у нього ж були інші, суто чоловічі клопоти. Але ось, мабуть, війна вирівняла, тепер і його не обминуло жіноче діло. Найперше, мабуть, треба вивільнити підлогу, щоб можна було мити, і він повиносив до сіней усі баняки од печі, вила, кочергу, помело; відсунув старий ослін від порогу, де виявилось до ката різного хатнього начиння: діряві шкарбани, побитий вазон, накривка від кадуба, якісь тріски, мабуть, на розпал у печі. Все, що тут стояло й лежало багато літ і мало своє певне місце, нікому не заважаючи, чому воно тепер має заважати цим чужинцям? Але ж, бач, заважає. Петрик виніс до комірчини й різне дрантя з вішалки біля печі, зняв із цвяха кожух, делікатно взяв до рук скрипку. Скрипку виносити в сиру комірчину йому не хотілося, її треба було берегти від вологи, і, поміркувавши, Петрик обережно засунув її за образи. Маленька його скрипочка зовсім сховалася там. Нехай, мо’, дочекається кращих часів.
У хаті стало вільніше, майже порожньо, і Петрик.. позітхавши, приніс із сіней відро з водою, дістав із-за печі ганчірку. Продовжуючи гніватись на жінку, він вилив відро біля печі на щонайзатоптаніше місце — нехай відмокає. Вода широко розтеклась по дошках, але потроху стекла у найнижче місце під самий поріг і зібралася у чималу чорну калюжу. Петрик стояв посеред хати. Йому треба було взяти в сінях деркача, але ні роззуватись, ні мочити ноги йому не хотілося, і він чекав, поки вода кудись зникне.