Знак біди

Тим часом дихати вже не було чим, вона задихалася, тліло волосся на голові й задушливим смородом чадила ватянка.

Здається, зайнялись і рукави на ліктях, якими вона затуляла обличчя й думала: «А може, і добре, що її ніхто не побачив, ні добра, ні зла людина, і ніхто нічого не дізнається. Добрим людям і не треба, а оці нехай казяться. Нехай думають — де? І не сплять ні вдень ні вночі, і бояться до скону».

Ця несподівана думка принесла маленьке заспокоєння і була останнім проблиском її змордованої свідомості перед останнім забуттям, з якого вона вже не очумалась.

Вона вже не чула, як, наздогнані вогнем, вискочили із сіней поліцаї, не бачила, як спахнула полум’ям стріха комірчини і вітер щосили роздмухував його, спрямовуючи у бік хліва і клуні, і як небавом широке море вогню з тріском, гулом і скреготом заполонило всю садибу, хижо пожираючи будівлі, дрова, найближчі до стін дерева, плоти, обсипаючи подвір’я іскрами й попелом.

Стрімкі рої іскор і вогненні солом’яні віхті линули в нічному задимленому небі над яром до сосняку й дороги з ненависним їй містком через багнисту річку Дерев’янку.

Пожежу ніхто не гасив, хутір горів грунтовно й довго — цілу ніч, догоряв наступного дня, і поліцаї не підпускали нікого близько, самі тримаючись подалі, — боялись вибуху бомби.

А бомба на виярку чекала своєї пори.