Король у Жовтому

— Це не твоя провина, Алеку. Не картай себе через те, що вона кохає тебе…

Але він не встиг договорити, бо до кімнати поспішно зайшов лікар, промовивши:

— О, лихоманка…

Я підхопив Джека Скотта і поквапився з ним на вулицю, пояснивши, що зараз Борисові краще залишитися наодинці. Ми попрямували до нашої квартири, а ввечері, спостерігши, що недуга здолала й мене, він знову пішов по лікаря. Останнім, що я чітко пам’ятаю, були слова Джека:

— Заради всього святого, лікарю, що за хвороба так спотворила його обличчя? — і я подумав про «Короля у Жовтому» та про Бліду Маску.

Я сильно занедужав. Далася взнаки напруга двох останніх років, в якій я перебував відтоді, коли того фатального травневого ранку Женев’єва пробурмотіла: «Я кохаю тебе, але Бориса кохаю дужче». Я ніколи не уявляв собі, що ця напруга може перерости у щось, чого я не витримаю. Залишаючись зовні спокійним, я обманював себе. Хоча внутрішня боротьба не припинялася, щоночі вимотуючи та знесилюючи мене, і я, лежачи в самотньому ліжку, проклинав себе за думки, несправедливі щодо Бориса та негідні Женев’єви, ранок завжди приносив полегшення. Я повертався до Женев’єви і свого любого друга Бориса із серцем, очищеним нічною бурею.

Жодним словом, жодним порухом, жодною думкою поряд з ними не зрадив я своєї туги.

Маска самообману перестала бути маскою, перетворившись на частину мене. Ніч знімала її, оголюючи приховану правду, але ніхто, крім мене, не міг її побачити. А коли заповідалося на день, маска самохіть поверталась на місце. Ці думки роїлись у моїй голові, поки я лежав хворий, але вони безнадійно переплуталися з образами білих створінь, твердих наче каміння, що повзали басейном Бориса; видіннями вовчої голови на килимі, що із запіненою пащекою кусала Женев’єву, яка з усмішкою лежала біля неї. Я також думав про Короля у Жовтому, вкутаному у свою розірвану мантію фантастичних кольорів, і про болісний крик Касильди: