Трава нічого не ховає
- Автор: Нюквист Герд
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ольга Дмитрівна Сенюк
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Трава нічого не ховає». Краткое содержание книги:
— Отже, ти прокинувся під того, що почув ходу, — мовив Карл Юрген. — І нічого не зробив, тобто не піднявся на горище поглянути, хто там ходить. Навіть не вийшов у коридор і не побачив, хто злазив з горища?
— Ні, — відповів я.
— В тебе була якась підстава лишитися в ліжку й удавати, ніби ти нічого не чуєш?
— Була, — відповів я.
— Яка?
Довелося викласти Карлові Юргену свої міркування, які я сам іще не продумав до кінця.
— Я ж казав тобі, що мені розповіла Вікторія. Що на горищі щось сховано й що там ходять примари, як вона їх назвала.
— Не думаю, щоб Вікторія вірила в примари, — озвався Крістіан.
Це були його перші слова, відколи він прийшов, не рахуючи вступних фраз про вітер і негоду. Я обернувся до нього.
— Що ти цим хочеш сказати?
— По-моєму, Вікторія знає, що по горищі ходить жива-живісінька істота. Вона лише два місяці не давала про себе чути, поки Мартін не став тут своєю людиною.
Карл Юрген глянув на нього. Тоді перевів погляд на мене.
— Ти не відповів на моє запитання, Мартіне. То чого ж ти не встав? Ти ж тут за пса-охоронця, правда? І мав би підвестися й вийти в коридор… Що то стукає об стіну?
Ми мовчки прислухалися. Я не спустив завіси на вікні. Я її ніколи не спускав.
— Це гілляка кошлатої ялини, що росте в мене під вікном, — пояснив я. — Я вже звик до цього стукоту, хоч він мені не подобається. Від цієї ночі.
— Тому, що по горищі хтось ходив?
— Так. Ти питаєш, чому я нічого не зробив, коли почув кроки. Я лежав тихо, вдавав, що нічого не чую, і навіть нікому нічого не сказав. Я принишк навмисне. Коли Вікторія сказала правду, то по горищі завжди хтось ходить, а я дуже хотів би з'ясувати, що це означає. А я б усе зіпсував, якби після першого ж випадку вискочив у коридор у піжамі і з ліхтариком у руці.
— Цілком слушно, — сказав Крістіан.
Я був вражений — не так часто мій елегантний, самовпевнений брат визнавав мою слушність. Але й Карл Юрген був здивований, я бачив по ньому.
— Якщо дозволиш, я запропонував би тобі й далі нічим не виявляти, що ти помітив щось, — сказав Крістіан. — У тебе чуйний сон?
— Раніше не був чуйний, — відповів я. — Досі я спав як убитий. А тепер, навпаки, я прокидаюся від найменшого звуку…
— Ну й чудово. Ти помітив, що в кожної людини своя хода?
— Ну певне. Я ж не сліпий.
— Це можна визначити й на слух, Мартіне. Ти повинен навчитися розрізняти їхню ходу. Бо навряд чи по горищі ходить уночі одна й та сама людина. Коли Вікторія сказала правду, — а я думаю, що вона не збрехала, — то там ходить уся родина. Але кожне окремо від інших. Мабуть, кожне найдужче боїться, щоб інші не довідалися, що він чи вона ходить туди. Але, думаю, однаково всі вони знають про це. І надзвичайно тактовно прикидаються, що нічого не знають. І водночас усі чекають своєї черги піти на горище. Вони вдень і вночі стежать одне за одним, кожне чекає нагоди побувати на горищі самому. І коли хтось один там є, то, думаю, інші мовчать, не говорять про це, прикидаються, що нічого не знають. Нічогенька родина!
Звичайно розплутував нитки справи й ділився з нами своїми висновками Карл Юрген. А тепер було видно, що цю роль перебрав на себе мій брат. І так само було видно, що Карл Юрген нічого не мав против цього.
— Я приглядався до нічних сестер у лікарні… ні, зовсім не з тією метою, що ти думаєш, Мартіне. Принаймні цього разу. У них зовсім різна хода. Чимале значення тут має вага людини. Люсі велика жінка, і хоч би як скрадалась, а ступатиме багато важче за панну Лунде й за Вікторію. А полковник, навпаки, хоч і чоловік, але має добру військову школу й може ходити практично майже нечутно.
— Але ж Вікторія сама розповіла мені це, — мовив я. — Вона… адже це вона… невже ти думаєш, що Вікторія також…
— Я нічого не думаю, — мовив Крістіан. Він навіть перебрав у Карла Юргена манеру говорити. — Отже, нічим не виявляй, що ти помітив щось, тільки дослухайся до ходи. І, думаю, ти сам переконаєшся, що по горищі ходять усі.
— Чого ходять? — запитав я. Крістіан усміхнувся.
— Найзвичайніше в світі запитання: «Чого ходять?» І найважливіше. А може виявитися, що й найпростіше. Принаймні на нього найлегше відповісти. Всі ходять по горищі й шукають того, що сховала прабабуся Лунде.
На хвилину запала тиша. Ми сиділи й курили. Гілляка перестала стукатись об стіну. Знов почав іти сніг.
— Проклятий сніг, — озвався Карл Юрген. — Він усе ховає.
— «Трава нічого не ховає», — проказав Крістіан.
Я вжахнувся від думки, що раптом сяйнула мені в голові.