Пригоди Омкая
- Автор: Зубарев Фома Александрович
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: М. Мартинюк
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Пригоди Омкая». Краткое содержание книги:
У боротьбі з суворою природою в дітей виховуються мужність, наполегливість в досягненні мети, спритність, кмітливість. Саме ці якості дозволяють врятуватися Чімі, що опинився один на пустельному острові («Кам'яна підкова»), саме завдяки їм не загинув Омкай, якого поранений морж потяг у відкрите море («Пригоди Омкая»).
В оповіданнях добре передані риси нового побуту народів Півночі.
До стійбища тепер залишалось не більш як вісімдесят кілометрів. Чи не половина цієї дороги проходила серед сопок, горбів та ярів. Часті повороти, підйоми на сопки і спуски знесилювали собак. Іноді, досягти вершини перевалу, вони, як мертві, падали на землю і хвилин сорок лежали, висолопивши язики і важко дихаючи.
Згодом двоє собак обдерли об каміння лапи. Боячись вивести з ладу всю упряжку, Чочой скоротив перегони. Частіше зупинявся, давав тваринам відпочити і відновити сили.
Одної ночі Чочоя стурбували маленькі зеленкуваті вогники. У темряві вони здавалися тьмяними іскрами, що швидко згасали. От іскри знову появилися, але вже значно далі від перших і в протилежному боці. Чочой добре розумів, що означали ці нічні вогники в тундрі. На всякий випадок він витяг з чохла гвинтівку і поклав її біля себе.
На світанку у східній частині обрію спустився з гір мармурово-сірий горбастий вал. Подібний до велетенського джгута, він повільно перекочувався по землі, підминав під себе і горби, і сопки, і снігові кучугури. Не пройшло й години, як тундру затягло густим туманом.
Видимість зникла. Чочою залишалось одне: зупинитись і чекати, поки знову проясниться небо.
Роздивившись, Чочой помітив на шляху глибоко вдавлені в сніг відбитки широких лап страшного ворога тундри — білого полярного вовка. Очевидно, хижаки натрапили на здобич і тепер переслідують її, вичікуючи зручної хвилини, щоб відразу покінчити з своєю жертвою.
Опівдні з півночі подув гострий, колючий вітер. Наче вату, шматував він густу товщу туману, вихоплював з неї сірі клапті і гнав їх у молочну каламуть. Незабаром показались у просвітах обриси спочатку близьких предметів, а потім і далеких. Один за одним виростали сірі горби, сопки. Вони ніби ворушились у хвилях туману і, здавалось, перебігали з місця на місце. Коли туман почав розсіюватись, горбки, мов у казці, перетворювались на живі істоти і знову зникали, танули… Вони поспішали сховатися в ярах і за найближчими сопками.
Увесь день вовки стежили за упряжкою, появляючись то з того боку, то з іншого. Іноді хижаки розбігалися маленькими групами, але незабаром знову збирались у велику зграю.
Чочой сидів на нартах, мов на жаринах, тривожно озирався, раз у раз підганяв собак. Він поспішав якнайшвидше вибратися з сопок. На чистому рівному місці вовки не будуть такі сміливі, а там, дивись, покажуться димки стійбища або хто-небудь з мисливців помітить його, вирушаючи в тундру полювати на песців.
Піднімаючись на круті перевали, Чочой злазив тепер з нарт, впирався руками з казан, штовхав його ззаду, допомагаючи собакам.
Та сили у них вичерпувалися.
Якось, спускаючись з горба, упряжка несподівано кинулась убік. Чочой оглянувся: кроків за двадцять від нього біля каменя сидів вовк. Поряд з ним лежав на снігу другий. Перший вовк повільно відійшов од каменя, подивився на упряжку і подався далі. Він був дуже худий. Брудно-біла шерсть на його боках і спині стирчала, хвіст, як поліно, круто звисав, майже торкаючись снігу. Коли хижак рухався, ребра його, немов обручі, переміщувались під шкірою. Але товсті жилаві лапи, широкі груди і великі вугласті щелепи приховували в собі витривалість і велику силу. Чочой вистрілив у вовків і погнав упряжку. Один з хижаків ткнувся у сніг, але відразу ж підскочив і, тягнучи підбитий зад, поповз убік. Другий вовк, залишившись на місці, зрідка підводив голову і хрипів.
Дика голодна зграя, побачивши на снігу кров і поранених вовків, накинулась на них і за кілька секунд розірвала.
Покрутившись на місці, хижаки подалися слідом за нартами. Вони поділилися на дві групи і почали обходити упряжку з двох боків.
Вовки бігли один за одним ланцюжком метрів за двісті від нарт. Дедалі прискорюючи біг, хижаки намагалися випередити нарти. Цю небезпеку Чочой передбачав. Спустившись з горба, він поїхав спочатку на рівнину, але зрозумів, що поки упряжка досягне мети, вовки зімкнуть коло. Тоді Чочой звернув направо до широкого яру — він поспішав добратися до скелі і під нею заховатися.
Через деякий час права зграя вовків також підбігла до яру і погналася за упряжкою.
Чочой відганяв пострілами ліву зграю вовків, яка з кожним кроком ставала зухвалішою. То той вовк, то інший, вискочивши із зграї, намагався притиснути упряжку до яру і відрізати їй дорогу. Побачивши за собою погоню, Чочой переніс вогонь на неї.
Щоб полегшити вантаж, Чочой скинув з нарт нерп'ячу тушу, взяту з дому для собак. Він вирішив викинути все: і кукуль, і клунок з харчами, і казан. Він уже перерізав вірьовку, якою було прив'язано казан, коли один собака, знесилившись, впав і, потрапивши під полозок, загальмував упряжку. Нарти круто завернули вбік, а через це повернулись і собаки. Упряжка помчала просто на вовків.