Дівчинка з Землі

— Не може бути! — обурилась Аліса, якій розвідники на прощання подарували вирізану з дерева модель всюдихода, шахи з кістки викопного паралелепіпеда, ножик для розрізування паперу, виточений із кори скляного дерева, і ще безліч цікавих речей, які вони самі майстрували довгими вечорами.

— Ну що ж, побачимо, — сказав по-філософському Зелений і пішов перевіряти двигуни.

Надвечір довжина головастів досягла трьох з половиною метрів, їм уже важко було плавати в басейні, і вони погойдувались на дні, спливаючи, тільки щоб схопити жмут водоростей.

Спати я йшов із важким передчуттям, що головастів до зоопарку мені не довезти. Перший звір виявився колом. Космос часом загадує загадки, які простому земному зоологові не по зубах.

Встав я раніше за всіх. Навшпиньки пройшов коридором, згадуючи страхіття, які мене мучили вночі. Мені снилося, що головасти стали довші за “Пегаса”, виповзли назовні, летять поряд із нами в космосі й ще намагаються проковтнути наш корабель.

Я відчинив двері в трюм і з секунду стояв на порозі, оглядаючись, чи не виповзе із-за рогу головаст.

Але в трюмі стояла тиша. Вода в басейні була спокійна. Я підійшов ближче. Тіні головастів, завдовжки метри по чотири, не більше, темніли на дні. У мене від серця відлягло. Я взяв швабру й поворушив нею у воді. Чому головасти не рухаються?

Швабра уперлася в одного з головастів, і він легко відплив убік, притиснувши до протилежної стінки басейну своїх родичів. Ті навіть не ворухнулися.

“Подохли, — збагнув я. — І, напевно, від голоду”.

— Ну й що, тату? — спитала Аліса.

Я озирнувся. Аліса стояла босоніж на холодному пластику, і замість відповіді я сказав:

— Негайно взуй що-небудь на ноги, застудишся.

Тут відчинилися двері, і зайшов Полосков. У нього за плечем виднілася вогненна борода Зеленого.

— Ну й що? — хором спитали вони.

Аліса побігла взувати черевики, а я, не відповідаючи товаришам, спробував розштовхати непорушного головаста. Тіло його, мов порожнє, легко плавало по басейну. Очі були заплющені.

— Здохли, — сказав зажурено Зелений. — А ми так старалися, перетягували їх учора! А я ж попереджав.

Я перевернув головаста шваброю. Це було неважко зробити. Плямисте пузо головаста було розрізане вздовж. У басейні плавали лише шкури чудовиськ, які зберігали форму їхніх тіл, бо тверда луска, що вкривала їх, не давала шкурам згорнутися.

— Ого! — мовив Зелений, оглядаючись. — Вони вилупились.

— Хто? — спитав Полосков.

— Якби ж я знав!

— Послухай, професоре Селезньов, — звернувся до мене офіційно капітан Полосков, — судячи з усього, я підозрюю, що на моєму кораблі знаходяться невідомі чудовиська, які ховалися в так званих головастах. Де вони?

Я перевернув шваброю решту головастів. Вони теж були порожні.

— Не знаю, — чесно зізнався я.

— А коли ти прийшов сюди, двері були зачинені чи відчинені?

У голові в мене панувало замішання, і я відповів: