Посланець

— Чому ж не доручив нагляд за кав'ярнею рідним, як це робили і роблять інші?

— Він осиротів ще юнаком, пане штурмбанфюрер. Був у родині єдиним сином. Жодних інших родичів у Штутгарті не мав. Мабуть, тому й не повернувся до батьківщини.

— Зрозуміло. А які відомості з Галіції?

— Теперішня доля Бергера невідома. Однак нам вдалося розшукати кілька родинних фотографій Бергерів. Ось вони. Батько, мати, усі втрьох — з дочкою Крістіною. На жаль, Крістіна на ній — лише трирічного віку. Пухкеньке, біляве маля. Інших фотографій немає.

— Добре! — складаючи фото в конверт, мовив Хейніш. — А зараз, Віллі, їдьте по Крістіну Бергер. Я чекаю! І ще одне: хай мені дадуть з архіву ще кілька фото, будь-яких чоловіків і жінок…

. — Уже зроблено, шефе. Вони — у папці.

— О, Віллі! — тільки й спромігся схвально проголосити Хейніш.

… У бургомістрам цей завбачливий есесівець з густим і яскравим ластовинням, світлими, майже білими бровами і віями над несподівано темними очима, проте з класично нордичними рисами обличчя — високий лоб, що переходив у прямий, завеликий ніс, запалі очі, вузькі, аскетичні щелепи, підперті дещо важкуватим підборіддям, — повівся дивно. Не змахував правицею і не горлав «хайль», не гупав чобітьми і не клацав закаблуками, не бундючився і не задирав щонаслові, мов норовистий кінь, свою руду голову, вкриту чорним кашкетом зі срібним черепом і гомілковими кісточками навхрест.

— Добрий день! — ґречно привітався він, звертаючись до Крістіни. — Чи любить фрейлейн кататися на автомобілі?

— Дивлячись з ким, пане офіцер, — у тон йому, ледь помітно кокетуючи, відповіла Крістіна Бергер, роздивляючись незнайомого німця.

— Зараз — зі мною. Хіба ми не пара? Яскравий рудань з яскравою блондинкою… Картинка! До того ж у мене чудовий «опель-капітан» з потужним мотором. Лискучий! Лакований!

— А якщо я відмовлюся?

Віллі Майєр удавано засмутився, а потім ніби впіймав щасливу думку і радо посміхнувся:

— Ваша правда — машина у мене службова, не для приватних поїздок. Але ж, фрейлейн, хто на це звертатиме увагу? Адже ваш строгий костюм з чоловічою краваткою дуже нагадує уніформу Люфтваффе!

— О пане, це ще недостатня підстава… Навіщо я вам, власне, потрібна?

— І про це питає красуня! — артистично вжахнувся Віллі і кумедно пояснив німецьким містечковим жартом: — Ходи зі мною, і бог буде з тобою. — Та враз посерйознішав: — їдьмо, фрейлейн. Це — наказ! Даремно гаємо час, а нас нетерпляче чекають… До речі, мене звуть Віллі. Точніше — унтерштурмфюрер Майєр.

— Пане офіцер, — уже в машині запитала скорена наказом фрейлейн Бергер, — чи можу я знати, куди ви мене везете?

— На допит, фрейлейн, на допит! — весело вискалився есесівець, ніби повідомляв найприємнішу для неї новину.

Вона пильно поглянула на нього. Він теж загорнув в її очі, немовби пересвідчувався, яке враження справили його не дуже веселі для дівчини слова. Крістіна бачила його вперше, і він здавався їй якимось чудним, не подібним на інших німців, які щодня з тих чи інших потреб товклися в бургомістраті, вертким на мові, але зовсім позбавленим зарозумілої пихатості і холодної, штучно виробленої жорстокості. Його привітність видавалася природною, а тому й небезпечною. Чи, може, це якийсь хитрий підступ надто самовпевненого залицяльника? Невже зараз нахабно потягне до столу з неодмінним коньяком та бутербродами з ікрою? Ніби не схоже…