Світанок

Джейкоб поглянув на мене й нахмурився. Він провів пальцями в мене по щоці, стираючи сльози.

— Сьогодні маєш плакати не ти, Белло.

— Всі плачуть на весіллях, — мовила я глухо.

— А ти цього хочеш?

— Ні.

— Тоді всміхнися.

Я зробила зусилля. Він розреготався на мою гримасу.

— Я спробую запам’ятати тебе саме такою. І вважати, що…

— Вважати що? Що я померла?

Він стиснув зуби. Він боровся з собою — з рішенням зробити з сьогоднішнього візиту подарунок, а не судилище. Я відчувала, щó він хоче сказати.

— Ні, — нарешті відповів Джейкоб. — Але у голові я бачитиму тебе саме такою. Рожеві щічки. Серцебиття. Обидві ліві ноги. І все таке.

Я навмисно щосили наступила йому на ногу.

Він усміхнувся.

— Оце моя дівчинка.

Він іще хотів щось сказати, та зненацька заклацнув рот. Знову боровся, щоб не бовкнути зайвого.

А колись мої стосунки з Джейкобом були такими простими! Природними, як дихання. Та з тої пори як Едвард повернувся у моє життя, у стосунках з’явилася постійна напруга. Бо — у Джейкобових очах — вибираючи Едварда, я вибирала долю, гіршу за смерть, чи принаймні рівнозначну їй.

— Що ти хотів сказати, Джейку? Просто скажи. Ти можеш сказати мені будь-що.

— Я… я… не хотів нічого говорити.

— О, та давай уже! Розродися.

— Ну, гаразд. Але я не… я хотів запитати. Хотів, щоб ти дещо сказала мені.

— То спитай мене.

Він іще хвильку повагався, а тоді видихнув:

— Ні, не буду. Це не має значення. Я просто патологічно цікавий.

Оскільки я його так добре знала, то все збагнула.

— Це станеться не сьогодні, Джейкобе, — прошепотіла я.

Джейкоб іще більше носився з моєю людськістю, аніж Едвард. Він цінував кожний удар мого серця, знаючи напевне, що вони пораховані.

— О, — вигукнув він, намагаючись приховати полегшення в голосі, — о…

Заграла нова мелодія, але цього разу він навіть не помітив переміни.

— Коли ж? — прошепотів він.

— Я ще точно не знаю. За тиждень, може, за два.

Голос його змінився — додалася іронічна нотка.

— У чому затримка?

— Не хотіла провести медовий місяць, конаючи від болю.

— А як би ти хотіла його провести? Граючи в шашки? Ха-ха.

— Дуже смішно.

— Жартую, Белло. Але, щиро кажучи, я не розумію чому. З твоїм вампіром у тебе все одно не буде справжнього медового місяця, то для чого ці примхи? Називай речі своїми іменами. Ти вже не вперше відкладаєш вирішальний момент. Хоча це добре, — зненацька докинув він цілком серйозно. — І не соромся цього.

— Нічого я не відкладаю, — відгризнулась я. — І в мене буде справжній медовий місяць! Все буде, як я захочу! Відчепись!

Він різко зупинив повільне кружляння. Я подумала була, що він нарешті помітив: музика змінилася, й шукала якихось гарних слів, щоб владнати нашу невеличку сутичку, перш ніж ми попрощаємося. Не варто розлучатися таким чином.

Та раптом його очі розшилися від якогось чудного, змішаного з подивом жаху.