Стара фортеця

Разом з Поршем на аероплані прилетіли німецькі інженери. Вони привезли Петлюрі з Берліна віддруковані там петлюрівські гроші й повинні були допомогти йому друкувати такі ж гроші тут, у грошовій експедиції, яку недавно відкрили в будинку духовної семінарії.

Нашого вчителя німецької мови, худого Оттерсбаха, приставили за перекладача до німців, що прилетіли з Берліна. Оттерсбах водив німців по місту, показував їм фортечні вежі, щось пояснював, розмахуючи довгими, мов жердини, худими руками. Він цілими днями ходив з німцями, з ранку до пізнього вечора.

Ось і сьогодні він знову, мабуть, швендяє із своїми довгоногими інженерами, тому й не прийшов до гімназії.

Хтось із хлопців на радощах, що Цузамена не буде, застукотів кришкою парти, наче застрочив з кулемета.

— Тихше! — цитькнув на нього черговий. — Прокопович нагорі вештається. Викочуйтесь-но краще на вулицю.

Ми викочуємось. Разом з нами й Марценюк. Веселе у нього сьогодні чергування. Не треба бігти по крейду й мокру ганчірку. Дошка так і стоїть з учорашнього дня чиста, незаймана.

Навшпиньки, один за одним, ми пробігаємо вогкими коридорами. В усіх класах тихо. Там уже почалися уроки. Через скляні двері видно голови хлопців, повернуті, мов соняшники, в один бік — до дубових кафедр, на яких возсідають учителі. Голосів майже не чути.

Зараз гімназія, з її вузькими склепистими коридорами, напівтемними нішами, здається вимерлою. А як страшно либонь тут уночі, коли сторож Никифор, замкнувши на висячий замок парадні двері, піде до себе додому, у флігель? У класах тоді порожньо, темно, каштанові гілки дряпаються у вікна, мов сови. Закричиш у якому-небудь кутку, і вмить відгукнуться тобі всі три порожні довгі коридори. Відгукнуться нежилі класи, і піде по всій оцій високій, обдертій будівлі такий крик, гомін, скрежетання, що й у найодчайдушнішого восьмикласника з переляку серце лопне.

По стертих мармурових східцях головних сходів ми біжимо в коридор першого поверху, а звідти чорним ходом вискакуємо на подвір'я.

Всіяний жовтим піщаником футбольний майданчик порожній і немовби очікує нас. Гімназичні прибиральники чисто вимели майданчик, повисмикували пророслу місцями траву: сьогодні увечері тут перший скаутський парад.

— В довгу лозу чи в ґудзики? — закричав Марценюк, вибігаючи на середину двору.

— В цурки! В чижа!

— В сищика й злодія! — закричав Куниця, видершись і високий пень біля паркана.

— Ну, знову в сищика… — процідив крізь зуби Котька Григоренко. — Біжімо краще в спортивний зал, я покажу, як розніжку на брусах робити.

Спортивний зал містився в колишньому хлібному амбарі біля домініканського костьолу, в якому правив ксьондз Шуман. На дерев'яній підлозі залу понаставлені турніки, бруси й обтягнуті жовтою шкірою кобилки. Там вечорами вправляються петлюрівські бойскаути. Їх навчає гімнастиці старий чех Вондра. Всі груди у Вондри розписані фіолетовими орлами, хвостатими жінками й страшними скелетами.