Стара фортеця

… На мене з скреготом летіла завіса.

І не встиг я прочитати останніх рядків вірша, не встиг навіть відскочити назад, як обидві половинки цупкої сукняної завіси ляснули мене по ушах.

Я кинувся назад, і цієї ж хвилини мене із страшною силою, наче важким свинцевим кастетом, ударили під око. Па мить усі лампочки на сцені згасли, але потім засвітилися з такою силою, наче яскраві блискавки закружляли перед моїм обличчям. І в цьому сліпучому світлі, що спалахнуло у мене перед очима, я побачив бліде й люте обличчя Подуста, його виставлені вперед кощаві кулаки.

Подуст хотів ударити мене вдруге, але я швидко пригнувся, і вчителів кулак пролетів у мене над головою. Я подався до дверей, але Подуст перетяв мені дорогу. Його пенсне упало на підлогу. Мундир розстебнувся.

— Стій!.. Стій!.. Куди, сволото?.. — хрипів Подуст і розмахував руками. Ухиляючись від його ударів, я кидався з одного кутка в інший, я вже просто повзав по підлозі. Гарячі солоні сльози лилися по обличчю, застилали мені очі. Ще трошки, і я, зовсім знесилившись, гепнувся б на підлогу. Та цієї хвилини я почув за спиною голос директора гімназії.

— Де він? — спитав директор, спираючись на букову палицю із срібними монограмами.

— Ось, полюбуйтесь! — сказав блідий Подуст, тицяючи в мене пальцем і швидко застібаючи мундир.

— Ви теж хороші! — крикнув директор і підійшов впритул до Подуста. — Я ж наказував вам перевірити програму… А ви… Це ж ганьба, ганьба, ви розумієте? Так образити наших союзників! Так образити католицьку церкву!

Прислухаючись до слів директора, я вирішив, що мене не битимуть. Мені навіть стало радісно, що через мене попало Подусту. «Так тобі й треба, чорте очкастий, щоб не бився!» Та тільки-но я подумав це, витираючи брудною долонею сльози, як директор схопив мене за комір і, повернувши свою руку так, що комір відразу став мене душити, закричав:

— Мерзотнику! Розумієш, що ти знеславив нашу гімназію? Та ще такого дня! Про це доведуть до відома Пілсудського. О боже, боже! Розумієш ти це чи ні, байстрюк?

А що я міг сказати директорові, коли я нічого не розумів?

Нехай я, припустімо, зробив помилку, то навіщо ж битися?

Я думав: «Кричи, кричи, а я мовчатиму». І мовчав.

Директор оглянувся. З усіх боків, з вікон і дверей цієї розмальованої під українську хату декорації, повитягавши довгі, худі шиї, дивилися на нас вимазані гримом запорожці. Одні вже познімали вуса й парики, інші ще були в париках.

Раптом із залу прочинили завісу. Звідти виглянув гімназист-розпорядник і злякано прошепотів:

— Пане директор, вас кличуть!

Прокопович здригнувся і, схопивши мене за комір, наказав:

— Будеш перепрошувати! — І відразу ж потяг до сходів, що ведуть у зал.

— Куди?.. Я не хочу… Пустіть, пане директор… Пустіть! Я ж нічого не зробив!..

— Ах ти, злидень… Ти що знущаєшся?.. Ти нічого не зробив? Он як?! — вигукував директор і відразу потяг мене за собою так, що я впав на коліна й проїхав навпочіпки по слизькому паркету кілька кроків.

Але навіть перепрошувати мені не довелось. Не встиг директор підтягти мене до ложі, як звідти, дзенькаючи острогами, зійшов пілсудчик з чорними бакенбардами. Слідом за ним рушили до нас Петлюра та його почет.