Чінгісхан

— Подайте позбавленим світла!

— Пожертвуйте стару сорочку! Заїли кліщі.

— Ойє! О-о! Ти наступив на мої очі!

З боку провулка донісся гомін натовпу. На майдан вийшли дервіші у високих ковпаках, з довгими посохами. Вони вигукували хором молитви; за ними бігла юрба цікавих. Дервіші кинулись до дверей в’язниці і почали стукати в них камінням і посохами, намагаючись відбити замок. Деякі зазирали у душники підвалу й кричали:

— Шейх Медж ед-Дін Багдаді! Чи ти живий? Ми прийшли віддати хвалу тобі, мученикові віри і правди! Зараз ми звільнимо тебе!

З глибини підземелля долинув протяжний крик, і всі, прислухаючись, затихли.

— Хай прокляне аллах жорстоких ханів, що утискують народ! Хай вразить він блискавкою гніву того, хто підійме меч на халіфа! Хай загинуть усі кати і грабіжники!

Відтиснутий дервішами сторож побіг до палацу. Звідти вже м; чали кипчацькі вершники. Вони канчуками розігнали натовп, і дервіші з криком розбіглися по майдану.

Зверху, над головними ворітьми палацу, між бійницями, з’явилося кілька чоловік. Один, високий, в оранжевому смугастому халаті, стояв спереду. Всі інші, мовчки склавши руки на животі, шанобливо чекали його наказів. Коли хорезм-шах з’являвся над ворітьми палацу — це був поганий знак: передбачалася чиясь страта.

З воріт попарно вийшли джандари — кати шаха, ставні, мускулисті, у синіх сорочках із засуканими до плечей рукавами, в широких жовтих шароварах, гаптованих червоними узорами. Тримаючи на плечі великі хорасанські мечі, вони цепом розтягнулись навколо майдану, відсунувши напираючий натовп. Останнім ішов головний кат, «князь гніву» Махмуд Джіхан-Пехлеван («силач всесвіту»), високий, сутулий, худий, з розчепіреними руками — знаменитий душитель. Халат його був засунутий в середину жовтих замшевих шароварів і підперезаний широким ременем. Через плече висів килимовий мішок. В ньому він піднесе шахові голову найважливішого страченого.

Посеред майдану темнів квадратний рів, височів поміст і поблизу нього стояли чотири стовпи з перекладинами. Двоє напівголих рабів, дзенькаючи ланцюгами, притягли велику вербову корзину і поставили поряд з помостом.

Сторож в’язниці відімкнув окуті залізом низькі двері. Головний кат із кількома помічниками спустився в підземелля. Звідти пролунали несамовиті крики, що змінилися цілковитою тишею. Кати вивели з підвалу п’ятнадцять в’язнів. Усі вони були прикуті за ногу до одного ланцюга.

Забруднені, ледве прикриті лахміттям, з відрослим у довгому ув’язненні розкуйовдженим волоссям, засуджені вчепились один за одного і, мружачись від яскравого сонця, поплентались через майдан. Двері в’язниці зачинилися. Знову повиснув важкий замок, і з підземелля почулися безперервні крики.

Варта виступала обіч скованих смертників. Один із них, дряхлий дід із копицею скуйовдженого волосся, спіткнувся і впав, потягнувши за собою двох сусідніх. Їх підняли ударами й погнали далі до місця страти. На помості їх пригнули, опустивши на коліна. Один кат хапав приреченого за волосся, а головний джандар, тримаючи меч обома руками, одним ударом відтинав голову, показував її притихлому натовпу і кидав у корзину.