Квентін Дорвард
- Автор: Скотт Вальтер
- Год: 1956
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. О. Білецький
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Квентін Дорвард». Краткое содержание книги:
Друга половина XV століття у Франції — час королювання Людовіка XI — є епохою останньої вирішальної і запеклої боротьби короля з феодалами, наймогутнішим з яких був тоді герцог Бургундський Карл, званий Сміливим. Обидві ці історичні особи — і Людовік XI і Карл Сміливий — є головними дійовими особами в романі «Квентін Дорвард», дія якого відбувається близько 1468 року — того періоду, коли боротьба короля з феодалами була ще в самому своєму розпалі і розв'язання її для обох сторін було ще далеко не ясне.
— Ти просто дурний юнак, — сказав дядько П'єр, — і знаєш жінок так само мало, як і державців, серця яких, — промовив він, урочисто перехрестившись, — бог тримає в своїй правій руці.
— А хто ж тримає серця жінок? — сказав Дорвард, вирішивши не піддаватися безсумнівній зверхності цієї незвичайної людини, зарозумілість і недбале поводження якої впливали на нього, хоч він і соромився цього.
— Ну, про це спитай у когось іншого, — спокійно зауважив дядько П'єр.
Квентін знов дістав відсіч і почував себе ніяково, але не здавався.
«Звичайно, — думав він, — я поважаю цього городянина з Тура не лише тому, що він почастував мене, хоч це й був розкішний і схожий на бенкет сніданок. Собаки та соколи відчувають приязнь до когось лише через те, що їх годують. А щоб привернути до себе людину, насамперед треба до неї поставитись якнайкраще. Проте він не звичайний чоловік… А це прекрасне видиво незабаром зникне, бо, звісно, така чудова дівчина не може мати нічого спільного ні з цим жалюгідним місцем, ні з цим грошовитим купцем, хоч він, здається, має вплив на неї, як, без сумніву, і на всіх, хто до нього наближається.
Дивно, якої ваги надають ці фламандці й французи багатству — незрівнянно більшої, ніж воно на те заслуговує. Я певен, що цей старий купець гадає, ніби я шаную його за гроші, — я, шотландський родовитий дворянин з гербовим щитом, а він майстровий з Тура!»
Такі думки хутко промайнули в голові юного Дорварда тим часом, як дядько П'єр сказав, погладжуючи Жакліну по голівці з довгими косами:
— Цей юнак слугуватиме мені, Жакліно, ти можеш іти. Я скажу твоїй тітці, що вона легковажно робить, виставляючи тебе на показ без усякої потреби.
— Але ж вона прислала мене тільки для того, щоб прислуговувати вам, — сказала дівчина. — Сподіваюся, ви не будете гніватися на мою тіточку за те, що вона…
— Сто чортів! — вигукнув купець, перебиваючи її вже без суворості. — Чи не збираєшся ти отут сперечатися зо мною? Чи, може, хочеш краще роздивитися на цього хлопця? Іди собі, він дворянин, і я можу скористатися з його послуг.
Жакліна вийшла. Квентін Дорвард був такий вражений її раптовим зникненням, яке перервало нитку його роздумів, що, коли дядько П'єр, безтурботно розкинувшись у великому кріслі, звернувся до нього голосом людини, котра звикла, щоб їй підкорялися: «Постав отой піднос передо мною», — він машинально послухався.
Купець насупив густі чорні брови так, що вони майже затулили його гострі проникливі очі, які лише зрідка яскраво і бистро зблискували, мов проміння сонця, що на мить раптово прохоплюється з-за темної хмари.
— Чудове створіння природи, — нарешті вимовив старий, підвівши голову і пильно дивлячись на Квентіна. — Надто гарна дівчина, щоб бути служницею в трактирі. Вона могла б прикрашати дім будь-якого шановного городянина, коли б була краще вихована і не такого низького походження.
Інколи буває, що одне необачно кинуте слово вмить руйнує величний повітряний замок, і ми не можемо не гніватися на того, хто це зробив, бодай і ненавмисне. Квентіна збентежили слова старого, і він ладен був розсердитись, що це чарівне створіння природи — лише служниця, найімовірніше племінниця господаря заїзду, і повинна догоджати кож-пому відвідувачеві, зокрема й дядькові П'єру, який досить багатий для того, щоб примусити виконувати свої примхи.
Думка, настирлива думка, знову стала перед ним: треба було б дати цьому старому зрозуміти різницю між їхнім становищем і вказати, що багатство ще не ставить його на один рівень із Дорвардом з Глен-Гулакіна. Проте щоразу, як він дивився на дядька П'єра, то помічав, що в ньому, незважаючи на похмурий вигляд, зморшки на обличчі й простий, бідний одяг, було щось таке, що заважало висловити цю думку про свою перевагу. Навпаки, що частіш і пильніш Квентін дивився на нього, то дужче кортіло довідатися, хто ж насправді цей чоловік. Зрештою, він уже вважав його не менш як за синдика[43] або за вищого судового урядовця міста Тура, або ще за когось, хто звик вимагати поваги до себе і приймати її від інших.
Тим часом купець знову заглибився в свої думки, від яких він одірвався, тільки щоб побожно перехреститися і з'їсти трохи сухих фруктів та кілька сухарів. Потім він зробив Квентінові знак, щоб той подав йому кубок, і, приймаючи його з рук юнака, між іншим запитав:
— Ти кажеш, що ти дворянин?
— Очевидно, що так, — відповів шотландець, — коли досить п'ятнадцятьох поколінь, щоб зробити з мене дворянина. Це вже я казав вам раніше. Але хай це вас, дядьку П'єр, не бентежить: мене завжди вчили, що обов'язок молодших полягає в тому, щоб допомагати старшим.
43
Синдик — вибрана особа, що очолює якусь корпорацію, членом якої вона є. Наприклад, були синдики шевців, торговців, адвокатів тощо.