Країна Мумі-тролів. Книга третя
- Автор: Янссон Туве Марика
- Серия: Країна Мумі-тролів #7
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 966-8476-03-4
- Переводчик: Наталя Іваничук
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Країна Мумі-тролів. Книга третя». Краткое содержание книги:
Книга третя — це нові неповторні зустрічі з милим сімейством Мумі-тролів та їхніми багатьма друзями. Маленькі герої книжки підросли настільки ж, наскільки подорослішали читачі «Країни Мумі-тролів». Тепер їм доводиться замислюватися над важливими речами, якими сповнений світ, — такими, як сенс життя, самопізнання і самоствердження, любов, взаємоповага, щедрість душі. І тому ми щиро радимо почитати цю книжку батькам — якщо вони хочуть більше дізнатися про себе та своїх дітей і дбають про гармонію в родині.
Усі мешканці довколишніх околиць збирали розмаїті чудернацькі речі для Гемулевого парку розваг або й просто посилали йому тістечка, каструльки, фіранки, карамельки та усе, що потрапляло під руки. Це вже стало манією — присилати щоранку з малятами подарунки.
Гемуль приймав усе, лиш би воно не спричиняло шуму.
Але входити до парку дозволялося тільки діткам.
Парк набував щораз фантастичніших обрисів. Посеред парку стояв будиночок з переробленої каруселі, там мешкав Гемуль. Кольоровий і перекошений, будиночок більше скидався на великий пакетик з-під карамельок, якого хтось зіжмакав і викинув у траву.
Усередині каруселевого будинку ріс шипшиновий кущ, що рясно червонів ягодами.
І ось одного гарного теплого вечора роботи в парку завершилися. Уже нічого більше не можна було ні додати, ані відняти, і Гемуля на мить охопив смуток, що усе закінчилося.
Гемуль і дітлахи позасвічували ліхтарики, стояли й милувалися своїм витвором.
У розлогих темних кронах дерев іскрилися дзеркальні скалки, срібло та золото. Усе завмерло в очікуванні — ставки, човники, тунелі, дитячі гірки, ятки з соком, гойданки, тири, де можна постріляти стрілами, дерева, по яких дозволяється лазити, яблуні…
— Починаймо! — скомандував Гемуль. — Тільки ж запам’ятайте, що це не парк розваг та веселощів, а Парк Тиші.
Дітки безгучно поринули у зачарований світ, до створення якого і вони приклали свої зусилля. Лише Мудрик обернувся й запитав:
— А тобі не буде прикро від того, що не доведеться пробивати квитки?
— Анітрохи, — відповів Гемуль. — Я можу й у повітрі покладати діркачем!..
Він увійшов до каруселі й засвітив місяць з Кімнати Дивовиж. Потім ліг у Чепурулин гамак, задивившись на зірки крізь дірку в стелі.
Надворі панувала глибока тиша, лише дзюркотіли струмки та шелестів нічний вітерець.
Раптом йому стало лячно. Він підвівся і прислухався. Ніде ані шелесне…
«А якщо їм невесело? — стурбовано подумав Гемуль. — Якщо їм нудно без сміху та галасу? Може, навіть вони подалися додому?..»
Він миттю видряпався на комоду Капарулі, виставив голову крізь дірку в даху й полегшено зітхнув: «Є… Нікуди не пішли!» Парк жив своїм таємничим чудовим життям, навколо чулися плюскоти, смішки й жарти, шелест скрадливих кроків. їм було весело!
«Завтра, — подумав Гемуль. — Завтра я їм скажу, що вони можуть сміятися, навіть тихенько наспівувати, якщо вже дуже захочеться… Але не більше! Не більше!!!»
Він зліз із комоди, знову влігся в гамак й одразу ж безтурботно заснув.
Під зачиненою хвірткою парку стояв дядечко Гемуля й намагався зазирнути досередини.
«Не схоже, щоб їм там було надто весело, — подумав він. — Проте у кожного веселощі на свій смак… А мій бідолашний родич завжди був трішки дивакуватим».
Катеринку дядечко Гемуля прихопив з собою додому, бо завжди любив музику.
Оповідання про невидиме дитятко
Одного темного дощового вечора уся родина сиділа за столом на веранді й чистила гриби. Стіл накрили газетами, посередині поставили гасову лампу, та все ж кутки веранди губилися у сутінках.
— Мю знову принесла рижиків, — казав Мумі-тато. — Минулого року вона назбирала мухоморів…
— Будемо сподіватися, що наступного року їй припадуть до вподоби лисички, — озвалася Мумі-мама. — Чи хоча би сироїжки.
— Завжди добре жити надією, — захихотіла Маленька Мю.
Далі кожен чистив гриби, не порушуючи мирної тиші.
Раптом почувся легенький стук у віконну шибку. Не чекаючи, доки їй відчинять, на веранду видряпалася Вітрогонка й обтрусила краплі дощу з дощовика. Потім вона прочинила двері надвір і гукнула у дощ:
— Заходь! Ну ж бо заходь!
— Хто це там з тобою? — поцікавився Мумі-троль.
— Нінні, — відповіла Вітрогонка. — Дитя називається Нінні.
Вітрогонка усе ще тримала двері відчиненими, але ніхто не увійшов.
— Що ж, — знизала плечима Вітрогонка. — Хай собі сидить надворі, якщо така сором’язлива.
— Але ж вона промокне, — захвилювалася Мумі-мама.
— Не знаю, чи так це вже й важливо для невидимки, — сказала Вітрогонка, сідаючи до столу.
Родина покинула чистити гриби, чекаючи пояснень.
— Ви ж знаєте, як легко стати невидимкою від частих переляків, — вела далі Вітрогонка, хрумаючи дощового гриба, схожого на гарненьку маленьку снігову кульку. — Так ось, оцю Нінні здуру налякала її тітка. Вона взяла на себе турботу про Нінні, хоча й не любила малятко. Я бачила тітку: то жахлива особа! Вона не злюка, таке ще можна було б зрозуміти, а холодна мов крига та зверхня.