«Привид» не може втекти
- Автор: Ростовцев Эдуард Исаакович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Микола Сидоренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - ««Привид» не може втекти». Краткое содержание книги:
— Ви не знаєте, що зараз у лісництві? — спитав Оскар, показуючи на карті місце на північ від Русанівки.
— Ви маєте на увазі Мисливський замок? — спитав Лежнєв.
— Замком він був до революції, — відповів Оскар, — потім там містилося лісництво і школа механізації.
— За нашими даними, тепер там санаторій для офіцерів, що одужують, — сказав Лежнєв.
— З мисливським клубом і кабаре, — додав Петро.
Оскар замислився.
— Такого роду заклади не дуже пильно охороняються, — наче розмірковуючи, мовив він. — До санаторію чотири кілометри. За годину можна дійти. І просіку не треба переходити. — Він раптом лукаво всміхнувся і змовницьки підморгнув — А що коли ми заночуємо в цьому замку, санаторію, чи як він тепер зветься?
— Нам не до жартів, — сказав Лежнєв.
— А я й не жартую, — всміхнувся Оскар. — З парадного ходу нас, певна річ, не пустять, та якщо вас влаштовують колишні винні підвали колишнього полковника царської армії барона Рененкампфа, я берусь провести вас туди. Навряд чи нас там шукатимуть.
— Наскільки я розуміюся на архітектурі, перш ніж спуститися в підвал, треба зайти в будинок, — спробував поіронізувати Петро.
— В даному разі не обов'язково, — відказав Оскар. — Підвали, до речі, вже багато років без догляду, а вони виходять за межі садиби і мають вентиляційні шахти.
— Ви ручаєтеся, що німці не замурували ці шахти? — недовірливо примружився Лежнєв.
— За дві з них ручаюся. Про ці шахти мало хто знав і до війни, знайти їх не так просто.
— Звідки ви це знаєте?
Оскар відповів не одразу. Він поправив свою розпороту холошу, обережно ступив пораненою ногою, пробуючи, чи зможе йти, і тільки після цього мовив:
— Я народився в тому будинку.
Якусь мить усі мовчали, а потім Петро не витримав:
— Сподіваюся, колишній барон Рененкампф не ваш тато?
— Він не мій батько, — серйозно відповів Оскар.
Пройшовши ще метрів двісті, вони вибралися з яру і почали продиратися крізь зарості. Оскар, спираючись на палицю, йшов попереду, але вже без ранця і автомата, яких мало не силоміць забрав у нього Терьохін. Лежнєв невідступно прямував за Оскаром, готовий будь-якої миті підтримати пораненого провідника. Правда, він кріпився, та Лежнєв бачив — Оскар втрачав останні сили. Двічі група зупинялась, і Лежнєв міняв набряклу кров'ю пов'язку.
Нарешті чагарник почав рідіти, і група вийшла на невелику галявину.
— Дивіться! — приглушено вигукнув Манукайтіс.
Ліворуч біля могутнього старого дуба щось біліло. Звівши автомат, Лежнєв ступив туди, але одразу ж зупинився. Поруч із дубом стояв кістяк людини, прив'язаний до невисокого, вбитого в землю стовпа. На грудях, точніше на тому місці, що колись було людськими грудьми, висіла акуратно вирізана дощечка з таким же акуратним написом, який ще не встиг поблякнути:
«Я був більшовицьким бандитом».
По білих, наче полірованих, кістках повзали великі темно-коричневі мурахи.
— Руді мурахи… — глухо сказав Терьохін. — Вони його на мурашнику поставили. Ці мурахи за тиждень з'їдають кабана.
— Треба зняти, поховати, — кинувся Ян Манукайтіс.
— Назад! — зупинив його Лежнєв. — Близько не підходити.
Ян позадкував.
— Гадаєте, його заміновано?
— Заміновано чи ні, тільки не можна нам слід за собою лишати, — пояснив Манукайтісу Терьохін. — Бачиш, он лежить гілка. Свіжий надлом. Учора хтось тут ходив, а може й сьогодні вранці.
Лежнєв, пересиливши себе, глянув у чорні провалля очниць страченого і неголосно мовив:
— Пробач, товаришу, що не можемо поховати, віддати шану. Ми розквитаємося за тебе.
З галявини в ліс в'юнилася стежка, але група звернула праворуч. Йшли мовчки, обережно і кожен думав про страхітливе видовище, яке лишилося позаду…
Оскар, котрий брів попереду, зупинився і почав повільно осідати. Лежнєв кинувся до нього, підхопив під руки. Підбіг і Петро.
— Нічого, — сказав Оскар, морщачись од болю. — Зараз мине. Щось голова наморочиться.
Права холоша його штанів була мокра від крові.
— Треба міцніше затягнути джгут, — порадив Петро. — За дві години щось придумаємо.
Лежнєв кивнув, хоча розумів, що за дві години — найбільший термін, на який можна накладати джгут — вони навряд чи зможуть грунтовно допомогти пораненому.
Наклавши Оскарові на ногу джгут, Петро віддав Лежнєву свій ранець і схопив в оберемок Оскара, хоч той намагався протестувати, поніс.
— Тут уже недалеко, — немовби вибачаючись за ті клопоти, яких він завдав групі, сказав Оскар. — Он від тієї поваленої сосни треба взяти праворуч, а там буде підйом до шосе.