«Привид» не може втекти

Лежнєв увійшов у зарості четвертим. Оскар був останній. Не встиг Лежнєв ступити й кількох кроків, як позаду забахкали постріли. Лежнєв рвонувся туди, де одразу зіткнувся з Оскаром.

— Спокійно, — сказав Оскар, ховаючи за пазуху свій «вальтер». — Там ця дівиця повернулася. Шмальнула по мені і назад до лісу. Спритна.

— То не дівиця, то значно гірше, — зауважив Петро Олійник, вигулькнувши з гущавини.

У глибокому яру, що губився в хащі, до них приєдналися Терьохін і Манукайтіс. Пройшли яром з півкілометра, коли Лежнєв помітив, що Оскар кульгає. Спершу він тягнув ногу, а потім почав накульгувати.

— Що з вами? — спитав Лежнєв.

— Здається, зачепило судину, — сідаючи на трухлявий стовбур поваленого дерева, прошепотів Оскар. — Але нічого страшного — кістки не зачепило. От тільки кров чомусь не перестає йти.

Аж тепер Лежнєв помітив, що праве стегно Оскара перехоплене поясним ременем.

— Джгут наклав — не допомагає, — наче виправдуючись, пояснив Оскар.

— Чого ж ви не сказали раніше? — насупився Лежнєв, розпорюючи ножем холошу його штанів. Крові було багато, але рана не викликала особливих побоювань. Туго забинтувавши ногу індивідуальним пакетом, Лежнєв спитав:

— Іти зможете?

— Спробую.

Терьохін вирізав палицю, дав Оскарові.

— Спирайтесь на неї. Буде легше.

— Спасибі, — подякував Оскар і прислухався. Від просіки долинало тріскотіння мотоциклів. — Ми всю округу на ноги підняли, — всміхнувся він. — Треба тікати подалі. Але давайте порадимося, куди.

Думка була слушна і вчасна. Лежнєв вийняв з планшетки і розклав на стовбурі дві карти: свою і Кранцову. Німецька карта була точніша, проте яр, у якому вони сиділи, не позначено і на ній.

— Де ми перебуваємо? — поцікавився Лежнєв.

— Тут, — показав Оскар. — Але по цих картах ми далеко не зайдемо. У кого є олівець?

Петро подав йому авторучку. Змірявши коробкою сірників відстань, Оскар наніс на карту яр, виправив інші неточності. Робив він це швидко, наче професійний топограф.

— Нам треба сюди, — Лежнєв показав на карті точку, кілометрів за п'ятнадцять, якщо рахувати по прямій, від місця, де вони сиділи.

— Доведеться переходити просіку, — озвався Петро. — Вона тягнеться до самісінької Русанівки.

Лежнєв і сам бачив, що рано чи пізно їм доведеться перетинати кляту просіку.

— Може, відсидимося тут до ночі? — запропонував Петро.

— Ні, — заперечив Оскар. — До ночі вони намацають яр. Група, яка прочісує болото, неодмінно вийде до нього. Якщо не вийшла ще.

— Не хочеться потикатися на просіку, — признався Лежнєв. — Та, бачу, доведеться. Коли що — прориватимемося в боєм.

— З боєм, то й з боєм, — погодився Петро. — Дев'ять гадів ми сьогодні вже порішили. За Архимовича, до речі, розрахуємося, бо дев'ять негідників за Архимовича — малувато.

— Ми повинні виконати завдання, — перебив його Лежнєв, — не вв’язуючись у бої місцевого значення.