Ежені Гранде. Селяни

— Ви, пане, прибули із столиці? — спитала пані де Грассен.

Шарль — так звали сина пана Гранде з Парижа, — почувши, що до нього звертаються, взяв маленького лортнета, який висів на ланцюжку у нього на шиї, приклав його до правого ока, щоб оглянути все, що було на столі, і всіх, хто сидів за столом, зміряв зухвалим поглядом пані де Грассен, потім роздивився на всі боки і відповів:

— Так, пані. Ви граєте в лото, тітонько? — додав він. — Дуже прошу вас, продовжуйте. Хіба ж можна кидати таку цікаву гру…

«Я була певна, що це кузен», — думала пані де Грассен, кокетливо позираючи на нього.

— Сорок сім! — вигукнув старий абат. — Ставте, пані де Грассен, це ж ваш номер.

Пан де Грассен поставив фішку на дружинину картку в той час, як вона, охоплена сумним передчуттям, забувши про лото, поглядала на паризького кузена та Ежені. Вряди-годи молода спадкоємиця нишком кидала на свого кузена погляди, в яких банкірова дружина легко могла помітити crescendo[5] здивування чи цікавості.

Шарль Гранде, двадцятидвохрічний красень, являв собою разючий контраст із цими добрими провінціалами, які, обурені вже самими аристократичними манерами столичного гостя, спостерігали його, щоб висміяти. Це потребує пояснення. В двадцять два роки молоді люди ще схильні до пустощів, як діти. І, напевне, серед них дев'яносто дев'ять із сотні поводилися б так само, як Шарль Гранде. Незадовго перед тим батько сказав Шарлеві, що він має їхати на кілька місяців до свого дядька в Сомюр. Можливо, паризький пан Гранде мав на думці Ежені. Вперше виїжджаючи в провінцію, Шарль вирішив з'явитися там в усій недосяжності модника, вразити своєю розкішшю всю округу, створити епоху в її житті і завезти туди новітні винаходи паризького життя. Одне слово, в Сомюрі він збирався ще більше часу, ніж у Парижі, витрачати на полірування нігтів і підкреслювати вишуканість одягу, яку елегантна молодь часом замінює недбалістю, не позбавленою грації. І Шарль узяв із собою найчепурніший мисливський костюм, найкращу рушницю, найкращого ножа в найкращих піхвах. Він привіз цілу колекцію чудових жилетів: були серед них сірі, білі, чорні, з золотистим полиском, з блискітками, з візерунками, кольору скарабея, подвійні, шаллю, з прямим комірцем, із відкладним, застібувані доверху, з золотими ґудзиками. Він узяв із собою комірці та галстуки всіх фасонів, які були тоді в моді. Не забув і двох костюмів, пошитих у кравця Бюїссона, та найтоншої білизни. Взяв і прегарну золоту туалетну шкатулку, подарунок своєї матері. Набрав всіляких дрібничок, без яких не обійдеться денді, не забувши й чарівне мініатюрне письмове приладдя, подароване йому найлюб'язнішою, принаймні для нього, в світі жінкою, вельможною дамою, яку він звав Аннетою і яка відбувала нудну подружню подорож до Шотландії, ставши жертвою певних підозрінь, через які доводилося на якийсь час пожертвувати своїм щастям; захопив також цілу паку чудового паперу, маючи намір що два тижні писати їй листи. З ним був повний комплект паризьких витребеньок: від хлиста, з якого починається дуель, до чудових карбованих пістолетів, якими вона закінчується, тобто все знаряддя, потрібне молодому ледарю, щоб зорювати ниву життя. Батько наказав йому подорожувати самому й скромно, тому він приїхав у окремому купе диліжанса, задоволений, що не пошкодить гарненької дорожньої карети, замовленої для того, щоб вирушити назустріч Аннеті, вельможній дамі, яка… і таке інше, і з якою він мав зустрітися в червні наступного року на водах у Бадені. Шарль сподівався побачити у дядечка душ сто гостей, пополювати з хортами в дядькових лісах, одне слово, жити так, як живуть справжні поміщики. Він не думав, що застане дядька в Сомюрі, і поцікавився ним тільки, щоб розпитати дорогу до Фруафона; довідавшись, що той у місті, він сподівався потрапити у величезний особняк. Щоб з'явитися до дядька в належному вигляді, в Сомюрі чи у Фруафоні, він відповідно вбрався: його дорожній костюм був надзвичайно кокетливий, вишукано простий і чарівний — цим словом за тих часів визначалася особлива досконалість речі або людини. У Турі перукар наново завив його гарне темно-русяве волосся; він змінив там білизну і надів чорну атласну краватку і круглого комірця, що приємно обрамляв біле усміхнене обличчя. Напівзастебнутий дорожній сюртук щільно облягав його стан, відкриваючи кашеміровий жилет шаллю і під ним другий, білий. Годинник, недбало кинутий в одну з кишень, був ніби випадково прикріплений до петельки коротким золотим ланцюжком. Сірі панталони застібалися на боках, де шви були оздоблені візерунками, вишитими чорним шовком. Він вишукано тримав у руках паличку, різьблена золота головка якої відтіняла бездоганну свіжість сірих рукавичок. Нарешті, його кашкет свідчив про найдосконаліший смак. Тільки парижанин, парижанин з найвищих кіл, міг не здаватися смішним, отак причепурившись, і надати якоїсь фатівської гармонійності всім цим дрібничкам, в цілому зберігаючи вигляд сміливця, що має добрі пістолети, метке око й Аннету.