Ежені Гранде. Селяни
- Автор: де Бальзак Оноре
- Серия: Вершини світового письменства #38
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Елеонора Ржевуцька
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Ежені Гранде. Селяни». Краткое содержание книги:
Постать Гранде, що мав величезний зиск від удаваної приязні цих двох родин, панувала в цій драмі, розкриваючи її зміст. Адже це було єдине божество, в яке вірить сучасність, — втілення могутності грошей. Ніжні людські почуття посідали тут другорядне місце, володіючи трьома чистими серцями: Нанон, Ежені та її матері. І скільки ж невідання було в їхній простодушності! Ежені та її мати не мали найменшої гадки про багатство Гранде; життєві справи вони оцінювали тільки у світлі своїх неясних уявлень, вони не обожнювали й не зневажали грошей, бо звикли обходитися без них. Їхні почуття, притлумлені, але живучі, були таємницею їхнього існування і робили їх цікавим винятком поміж цих людей, життя яких обмежувалося тільки матеріальними інтересами. Жахлива доля людини! Щастя завжди є наслідком невідання. В ту мить, коли пані Гранде виграла шістнадцять су — найбільше від усіх в цьому залі — і дебела Нанон радісно сміялася, спостерігаючи, як хазяйка дому ховає цю «величезну» суму в кишеню, удар молотка у вхідні двері пролунав з такою силою, що жінки підскочили на стільцях.
— Ні, це не сомюрець постукав, — мовив нотар.
— Хіба ж можна так грюкати? — сказала Нанон. — Що вони, двері хочуть проломити, чи що?
— Кого це чорт приніс? — вигукнув Гранде.
Нанон узяла свічку і в супроводі Гранде пішла відчиняти.
— Гранде! Гранде! — скрикнула його дружина, і опанована неясним почуттям страху, кинулася до дверей зали.
Гравці перезирнулися.
— Чи не піти й нам? — промовив пан де Грассен. — Це грюкання, здається мені, не віщує нічого доброго.
Пан де Грассен ледь встиг помітити постать юнака в супроводі розсильного з контори диліжансів, котрий ніс дві величезні валізи й постільний мішок. Гранде різко обернувся до дружини і сказав:
— Пані Гранде, вертайте до свого лото. Я сам поговорю з цим добродієм.
І він швидко зачинив двері зали, де стурбовані гравці знов посідали на свої місця, хоч уже й не грали.
— Це хтось із Сомюра? — спитала чоловіка пані де Грассен.
— Ні, приїжджий.
— Певне, з Парижа.
— Справді,— сказав нотар, витягаючи старого, схожого на голландський корабель годинника завгрубшки на два пальці,— зараз рівно дев'ята година. Хай йому! Диліжанс головного бюро ніколи не спізнюється.
— Він молодий? — спитав абат Крюшо.
— Так, — відповів пан де Грассен. — Багажу з ним щонайменше кілограмів триста.
— Нанон не повертається, — зауважила Ежені.
— Можливо, це хтось із ваших родичів, — сказав голова суду.
— Граймо далі,— лагідно мовила пані Гранде. — З голосу пана Гранде я відчула, що він невдоволений; може, йому не сподобається, коли помітить, що ми розмовляємо про його справи.
— Це, певно, ваш кузен, — звернувся Адольф до своєї сусідки, — дуже вродливий юнак, я бачив його на балу в пана де Нусінгена.
Адольф затнувся — мати наступила йому на ногу і, голосно попросивши в нього два су для своєї ставки, прошепотіла на вухо:
— Помовч, дурню!
Цієї миті увійшов Гранде без дебелої Нанон; її кроки та кроки розсильного залунали на сходах. Слідом за Гранде до кімнати зайшов новоприбулий, який щойно викликав таку цікавість, заполонивши увагу всіх присутніх: його прибуття в цей дім і появу в цьому товаристві можна було б порівняти з падінням слимака у вулик чи появою павича у поганенькому сільському пташнику.
— Сідайте до вогню, — запропонував йому Гранде.
Перш ніж сісти, молодий прибулець вишукано вклонився присутнім. Чоловіки підвелися і відповіли чемним уклоном, дами церемонно зробили реверанс.
— Ви, мабуть, змерзли, пане? — промовила пані Гранде. — Ви, може, приїхали з…
— Оці мені жінки! — буркнув старий виноградар, відриваючись від листа, якого тримав у руці.— Дайте людині відпочити.
— Але ж, тату, може, панові щось треба, — озвалася Ежені.
— Він сам уміє говорити, — суворо відказав виноградар.
Ця сцена здивувала тільки незнайомця. Всі інші звикли до деспотичного поводження старого. Однак після такої розмови незнайомий підвівся, повернувся спиною до вогню, підняв ногу, щоб зігріти підошву чобота, і сказав Ежені:
— Щиро дякую, кузино, я вечеряв у Турі.— І додав, дивлячись на Гранде: — Мені нічого не потрібно, я навіть не стомився.