Скляне прокляття

— Агов? — гукнув Арчер. — Чи є тут хтось?

Блискавично прийнявши рішення, Макс залишив свою схованку, намагаючись здаватися незворушним і безтурботним. Він недбало змахнув рукою.

— Це ми, Джонатане. Вже виходили, щоб іти на палубу.

— А що ви тут шукали? — в голосі Арчера звучала недовіра.

— Нічого особливого, — Пеппер докладав величезних зусиль, щоб його голос звучав нормально. — Маленька ревізія. Перевірили, чи добре закріплено ящики, а тепер підіймаємося нагору.

— Та й ноги хотілося трохи розім’яти, — додав Босуелл. — Не знаю, як ви, а я маю таке відчуття, що зовсім заіржавів на цій бісовій посудині.

— Гм, — Арчер зміряв обох підозрілим поглядом Схоже, він не повірив жодному їхньому слову, проте, не маючи доказів, змушений був дати журналістам спокій. — Ми вас скрізь шукали, — невдоволено пробурчав він. — Сер Уїлсон хоче вас бачити. Прошу вас іти за нами.

Найманці вже зібралися навколо професора. Джейбс Уїлсон привітав американців кивком голови і склав руки за спиною, походжаючи кают-компанією.

— Тепер, коли всі ви зібралися, я хотів би розповісти вам про справжню мету нашої подорожі, — коротким жестом він запросив усіх присутніх підійти ближче до столу. На ньому було розкладено карту західного узбережжя Африки. Макс побачив знайомі обриси Мавританії, Сенегалу й Гамбії. За ними лежав Французький Судан. Уїлсон указав на тонку стрічку, що ніби оперізувала цю країну.

— Тут розташоване нагір’я Бандіагара, — почав він, показуючи на білу пляму на карті. — Арабські купці розповідають про довге пасмо столових гір, що має назву Гомборі. Біля його підніжжя мешкає народ догонів. На півдні цієї території розташовані переважно сухі савани, на півночі — зарості колючих чагарників, що переходять у мертву пустелю. В цьому місці ми й почнемо наші пошуки.

Макс вийняв блокнот, щоб зробити нотатки.

— Що ми маємо намір там шукати?

Уїлсон поліз до жилетної кишені й витяг три пожовклі аркушики паперу. Вони були бруднуватими й досить пожмаканими, та мисливець на метеорити поводився з ними так, ніби в руках у нього була якась неймовірна коштовність.

— Ось повідомлення, яке французькі геодезисти надіслали своєму начальству років із десять тому. В ньому викладено суть переказу, який уже багато століть передається від батька синові в цій місцевості. Нібито кілька тисяч років тому тут сталася катастрофа космічного масштабу. Щось незрозуміле увірвалося з навколосонячного простору в атмосферу Землі й досягло її поверхні приблизно там, де зараз розташована пустеля Сахара. Наскальні малюнки корінних мешканців цього регіону підтверджують, що об’єкт мав величезний хвіст — приблизно такий самий, як і в комети, — який простягався по всьому небосхилі. Проте, що особливо цікаво, в переказі не згадується ані про вибух, ані про найменший струс ґрунту. Немає в цьому регіоні й крупних ударних кратерів. Місце падіння об’єкту так і не було знайдено, й офіційна наука невдовзі забула про цю історію. Однак саме цей об’єкт і став причиною того, що колись зелена, квітуча й багата на річки та озера Північна Африка перетворилася на найграндіознішу пустелю на планеті. Згодом там оселився народ, який сам себе називав теллем. Ці люди жили в Сахарі за тисячу років до нашої ери. Саме вони виявили там незвичайний метеорит і перенесли його в інше місце. Навіщо вони це зробили, нікому не відомо. Проте камінь, нібито, й донині лежить у надійному місці на вершині однієї зі столових гір. Згодом, уже в другому тисячолітті нашої ери, цю територію заселили догони, які спустилися з довколишніх гір. Там вони виявили істот, які зовні нагадували людей, та були кошмарними за своєю сутністю. Ці «скляні люди» мали здатність ніби заражувати звичайних людей, і ті перетворювалися на таких само монстрів, як і вони самі. Коли догони зрозуміли, що відбувається, то одразу вирішили захищатися. Вони напали на теллем, обложили і зруйнували їхнє місто, а потім заблокували всі підходи до нього. І донині ніхто не може зійти на заборонену гору без їхньої згоди. Те, що люди народу теллем принесли до міста з пустелі, й досі залишається там. Можливо, у храмі або в якомусь святилищі. Догони навіть дали назву цьому об’єкту — «Скляне прокляття».

Пеппер усміхнувся.

— Так, історія справді вражаюча. І чудово підходить для книги.

— Я радий, що вона вам сподобалася.

— А що, ви і справді в це вірите?

Уїлсон здивовано скинув угору брови.

— А чому б і ні? В Африці сила-силенна легенд, та жодна з них не прожила стільки століть. Французькі геодезисти, схоже, дійшли тієї ж самої думки, якщо записали цю історію й надіслали записи до Парижа. — Уїлсон заклав руки в кишені штанів і випнув широкі груди. — Нам належить отримати відповіді на ряд запитань. По-перше, чи справді існує метеорит або інший космічний об’єкт, і якщо це так, то чому відсутній кратер від його падіння? По-друге, хто такі теллем і навіщо вони перенесли камінь? — Очільник експедиції зробив паузу, і його сріблясте сліпе око допитливо втупилося в усіх, хто зібрався в каюті. — Особисто я не вірю в байки про привиди, але цілком упевнений, що теллем виявили щось цілком незвичайне. Беззаперечним є лиш одне — ми вийшли на полювання на найзагадковіший метеорит, який будь-коли падав на поверхню нашої планети. Залишається лише сподіватися, що він так само лежить у Заборонному місті й чекає на нас там.