Твори у 12 томах. Том 05
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #5
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Максим Рыльский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори у 12 томах. Том 05». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подаємо за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
До п’ятого тому ввійшли оповідання із збірок: «Любов до життя» (Нью-Йорк, 1907), «Пошитий у дурні» (Нью-Йорк, 1910), «Коли боги сміються» (НЬЮ-ЙОРК, 1911), «Південноморські оповідання» (Нью-Йорк, 1911, друкується повністю) та «Син сонця» (Нью-Йорк, 1912, друкується повністю). Оповідання «Золоті маківки» взято із збірки статей «Революція» (Нью-Йорк, 1910).
Він оглянув лікаря з голови до п’ят, як оглядають коня.
— Я знаю, що ви маєте відчувати до мене… — почав Вомбл.
— Чи варто про це згадувати! — урвав Меснер з перебільшеною щирістю. — Це все пусте! Мені тільки хотілося б знати, чи вона вам припала до смаку? Така, як ви й сподівалися? І чи добре вона велася? Життя ваше, мабуть, обернулося на щасливий сон?
— Не кажіть дурниць! — втрутилася Тереза.
— Я людина проста і кажу те, що думаю, — скрушно озвався Меснер.
— А все ж вам годилося б висловлюватись відповідно до часу й обставин, — гостро сказав Вомбл. — Ми хочемо знати, що ви наміряєтесь робити.
Меснер розвів руки, удаючи безпорадного.
— Далебі, не знаю. Це одна з тих неможливих ситуацій, де немає ніякої ради.
Ми не можемо втрьох лишитися на ніч у цій хаті.
Меснер кивнув головою.
— Отже, хтось повинен піти.
Це так само річ ясна, — погодився Меснер. — Коли гри тіла не можуть поміститися разом в одному просторі, одне має щезнути.
Щезнути доведеться вам, — похмуро мовив Вомбл, — До найближчого табору десять миль, але ви якось їх здолаєте.
— Ось вам перша помилка у ваших міркуваннях, — зауважив Меснер. — Чому це саме я маю йти звідси? Я перший знайшов хатину.
— Бо Тес не може йти, — пояснив Вомбл. — Її легені вже застуджені.
— Згоден з вами. Вона не може йти десять миль по такому морозі. їй безперечно треба зостатися.
— Отже, так, як я й сказав, — рішуче мовив Вомбл.
Меснер прокашлявся:
— Аз вашими легенями все гаразд, правда ж?
— Ну то що?
Меснер знову прокашлявся і сказав помалу, наче зважуючи кожне слово:
— Та нічого. Хіба що, згідно з вашими ж доказами, вам не завадило б прогулятися по морозі десять миль. Ви якось їх здолаєте.
Вомбл підозріливо зиркнув на Терезу і піймав у її очах іскру радісного здивування.
— А ти як гадаєш? — запитав він її.
Вона вагалась, і хвиля гніву затьмарила йому лице. Він обернувся до Меснера.
— Досить! Вам не можна тут залишатися.
— Ні, можна.
— Я вам не дозволю, — Вомбл розпростав плечі.— Тут я маю вирішувати.
— А все ж таки я залишусь, — правив своєї Меснер.
— Я вас викину геть.
— А я вернуся.
Вомбл замовк на хвилю, силкуючись опанувати себе. Тоді сказав поволі глухим, напруженим голосом:
— Слухайте, Меснере, коли ви не підете геть, я вас просто налупцюю. Це вам не Каліфорнія. На вас місця живого не зостанеться!
Меснер знизав плечима.
— Коли ви мене налупцюєте, я скличу золотошукачів і вас повісять на першому ж дереві. Маєте рацію, це не Каліфорнія. Копачі — люди прості, і мені досить буде показати їм синці від побою, розповісти всю правду за вас та об’явити своє право на дружину.
Жінка хотіла сказати щось, та Вомбл скажено накинувся на неї.
— Не в’язни сюди! — крикнув він.
Меснерів голос прозвучав зовсім інакше:
Будь ласка, не втручайтеся, Терезо.
Під гніву й образи вона зайшлася сухим, гострим кашлем. Лице їй налилося кров’ю, вона притиснула руки до грудей і чекала, поки напад минеться.
Вомбл похмуро глянув на неї, прислухаючись до кашлю.
— Щось треба робити, — сказав він. — її легені не витримають такого холоду. Вона не може рушати далі, поки мороз не пересядеться. А я не маю думки лишати її вам.
Меснер покректав, прокашлявся, знову покректав, наче виправдуючись, а тоді сказав:
— Мені потрібні гроші.
На обличчі у Вомбла проступила зневага. Нарешті супротивник упав нижче за нього, вчинив підлоту, більшу під його власної.
— У вас є добра торбина золотого піску, — провадив Меснер, — я бачив, як ви скидали її з санок.
— Скільки ви хочете? — спитався Вомбл, і в голосі його забриніла така сама зневага, як була написана на обличчі.
— Я десь так прикинув на око, що торбина важить… хм… фунтів з двадцять. Що ви сказали б, коли б я запранії в чотири тисячі?
— Але ж, чоловіче, це все, що я придбав! — скрикнув Вомбл.
— Зате ви придбали Терезу, — потішив його Меснер. — Вона таких грошей варта. Подумайте, що я вам віддаю. Далебі, це не дорого.
— Згода. — Вомбл кинувся до торбини з золотом. — Хоч беріть уже швидше її від мене, слимаче мерзенний!
— Отут ви помиляєтесь, — відповів Меснер, посміхаючись. — Коли вже зважати на етику, то хіба той, хто дає хабара, кращий за того, хто його бере? Хто крадене переховує, все одно що сам краде, як ви знаєте, і вам нема чого тішитись якоюсь уявною моральною перевагою в цьому невеличкому гендлі.