Твори у 12 томах. Том 05
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #5
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Максим Рыльский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори у 12 томах. Том 05». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подаємо за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
До п’ятого тому ввійшли оповідання із збірок: «Любов до життя» (Нью-Йорк, 1907), «Пошитий у дурні» (Нью-Йорк, 1910), «Коли боги сміються» (НЬЮ-ЙОРК, 1911), «Південноморські оповідання» (Нью-Йорк, 1911, друкується повністю) та «Син сонця» (Нью-Йорк, 1912, друкується повністю). Оповідання «Золоті маківки» взято із збірки статей «Революція» (Нью-Йорк, 1910).
— Той лікар Вомбл, я чув, був дуже вродливий, і… як то кажуть… жіноцтво за ним упадало аж страх.
— Ну, коли й було таке, та пригода його доконала, — буркнув Гейторн.
— А жінка була правдива відьма — так принаймні подейкували. В Берклі всі вважали, що її чоловікові… хм… жилося не з медом.
— Вперше чую, — озвався Гейторн. — У Сан-Франціско казали якраз навпаки.
— Що жінка була мучениця, еге? Розіп’ята на хресті подружнього життя?
Лікар кивнув головою. В сірих Меснерових очах світилася тільки легенька цікавість, коли він повів далі:
— Цього й слід було сподіватися — два боки медалі. Живучи в Берклі, я знав лише один бік. Та жінка, здасться, частенько бувала в Сан-Франціско.
— Налий мені, будь ласка, ще кави, — попросив Гейторн.
Жінка, наливаючи кухоль, голосно засміялася:
— Але ж ви й пліткуєте — чисто старі баби!
— Коли ж цікаво, — всміхнувся до неї Меснер і знову звернувся до лікаря: — Чоловік її, певне, мав не дуже добру славу в Сан-Франціско?
— Навпаки, він був сама моральність, — аж надто гаряче заперечив Гейторн. — Педантичний сухар без жодної краплини живої крові.
— Ви його знали?
— У вічі ніколи не бачив. Я не вчащав до університетських кіл.
— Знов тільки один бік медалі,— мовив Меснер, наче безсторонній суддя. — Правда, він був не страх який гарний— я маю на увазі зовнішність, — але й не можна сказати, щоб дуже поганий. Він захоплювався разом зі студентами спортом. Та й був собі не без хисту. Написав різдвяну п’єсу, що мала певний успіх. Я чув, ніби його хотіли настановити деканом англійської філології, аж сталася та пригода, і він подався у відставку й виїхав. На цьому його кар’єра, здається, й заломилася. В кожному разі серед наших кіл вважали, що з нього після такого лиха пуття вже не буде. Він начебто дуже любив свою дружину.
Гейторн, допивши каву, щось байдуже промурмотів і запалив люльку.
— Щастя, що в них не було дітей, — вів своєї Меснер.
Проте Гейторн, глянувши на грубку, нап’яв шапку й рукавиці.
— Піду внесу трохи дров, — мовив він. — Тоді скину мокасини і влаштуюсь як слід.
Двері хряснули за ним. У хатині запала мовчанка. Меснер так само лежав на лежанці. Жінка сиділа на скриньці проти нього.
— Що ви наміряєтесь робити? — спитала вона гостро.
Меснер ніби знехотя подивився на неї.
— А як ви гадаєте, що я мушу робити? Сподіваюся, не драму ж улаштовувати. Я, бачите, змерз і втомився дорогою, а ця лежанка дуже вигідна.
Жінка в німій злості прикусила губу.
— Але ж… — палко почала вона, тоді стиснула руки й замовкла.
— Думаю, ви ж не хотіли б, щоб я вбив містера… хм… Гейторна? — сказав Меснер лагідно, майже благально. — Це було б дуже сумно… та й не потрібно, запевняю вас.
— Але ж ви повинні щось зробити! — вигукнула вона.
— Навпаки, я, мабуть, нічого не зроблю.
— Ви зостанетеся тут?
Він кивнув головою.
Жінка в розпачі оглянула хатину й нерозгорнуту постіль на другій лежанці.
— Скоро ніч. Вам не можна тут лишатися. Не можна! Розумієте, просто не можна!
— Ба ні, можна. Дозвольте нагадати вам, що я перший знайшов цю хатину, отже, ви — мої гості.
Жінка знов озирнулась по хатині, і, коли очі її спинилися на другій лежанці, в них засвітився жах.
— Тоді ми підемо, — твердо заявила вона.
— Це неможливо. У вас той самий сухий, рвучкий кашель, що про нього так до речі оповідав містер… хм… Гейторн. Ви вже трохи застудили легені. До того ж він лікар і розуміється на цьому. Він вам нізащо не дозволить піти.
— То що тоді ви будете робити? — ще раз спиталася вона напружено спокійним голосом, що заповідав бурю.
Меснер глянув на неї майже по-батьківському, надаючи своєму обличчю якнайспочутливішого і якнайтерплячішого виразу.
— Дорога Терезо, я ж бо вже сказав вам, що не знаю. Я справді ще не думав про це.
— Ох, ви мене до нестями доведете! — Вона схопилася з місця й заломила руки в безсилій люті.— Раніше ви ніколи так не поводились.
— Авжеж. Я був сама лагідність і шляхетність, — притакнув він. — Може, того ви мене й покинули?
— Ви так одмінилися! Звідки у вас цей зловісний спокій? Він мене лякає. Бачу, ви задумуєте щось недобре. Не втрачайте влади над собою, будьте розважні…
— Я більше не втрачаю влади над собою, — перебив їй Меснер. — Відколи ви пішли від мене.
Ви навдивовижу помудрішали, — дала вона йому відкоша.
Меснер поблажливо усміхнувся:
Поки я думатиму, що мені робити, то навчу вас, що мам слід би вчинити: скажіть містерові… хм… Гейторнові, хто я такий. Тоді наше пробування в цій хаті стане… як би то мовити… товариськішим.