Хвороба Кітахари
- Автор: Рансмайр Кристоф
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-70-3
- Переводчик: Максим Солодовник
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Хвороба Кітахари». Краткое содержание книги:
Неоднозначність, багаторівневість месиджу — невід'ємна складова творчості видатного австрійця — відчуваються тут навіть гостріше, ніж у всесвітньо відомому «Останньому світі», даючи читачеві змогу по-справжньому заглибитись у пронизливу красу і своєрідну ліричність життя персонажів цього виразно кінематографічного тексту, який тільки на перший погляд може здаватися просто новим етапом авторської гри із жанром «альтернативної історії».
У ті перші дні серпня, через дев'ять років після свого звільнення з барачного табору при каменедробарці, на Моорське озеро повернувся пошарпаний роботою в каменоломні фотограф Амбрас, в'язень № 4273. Майстер портрету та пейзажу без жодних грошей, без фотокамери, без студії та темної кімнати, Амбрас відгукнувся тоді на заклик Армії, яка шукала начальника для знову відкритого в Моорі гранітного кар'єру.
Ніхто не впізнав приїжджого. Навіть давньому таборовому товаришу, певно, дуже складно було б упізнати в цьому незнайомцеві худу як скелет, жалюгідну постать, яка в день визволення брела уздовж розірваної електроогорожі до барака-пральні. Амбрас був тоді надто змучений, щоб стояти в черзі, чекаючи на вичищену куртку або сорочку покійника, або хоча б скинути смугасту робу, і він просто неба вперше за багато місяців улаштував собі ванну — влігся у паруючу твань неглибокої стічної канави і став дивитися вгору на снігові хмарки. Він бачив, як небо відповзає в гори терасами каменоломні; слухав далекі голоси, накази, крики, далекий гуркіт моторів і шум вітру в соснах та в опорах вартової вежі і хотів тільки лежати ось так, у цьому жаданому теплі, що огортало його мов густе, в'язке молоко, — аж раптом двоє гробокопачів, моорських мешканців, яких танкісти присилували до цієї роботи, підхопили його за руки та ноги і кинули на труповоз.
Я ще живий, прошепотів Амбрас до снігового неба, відчуваючи за своєю спиною щось кругле, тверде, а на шиї — волосся, холодну щетину, я ще живий, але не відірвав погляду від гір і хмар.
Навіть дев'ять років потому у своїй першій розмові з майором Елліотом зацілілий міг цілком точно, в масштабі відтворити на аркуші канцелярського паперу пральню, крематорій, бункери, тунелі й бараки моорського табору. Його паспорт жертви протягом цієї вербувальної співбесіди, чорний від штемпелів та поміток, лежав розгорнутим поруч із чаркою шнапсу на письмовому столі Елліота. І хоча на всі запитання про таборові роки Амбрас відповідав на позір байдуже, іноді він раптом затинався, хапав чарку і, хвилину покрутивши її в руках, випивав.
Після полудня коменданта й чужинця бачили на пароплавному причалі, вони про щось розмовляли, жваво жестикулюючи, і Елліот навіть сміявся. Чи це сміявся його супутник? Вони чекали на транспорт до Сліпого берега, переправилися потім на цьому запилюженому понтоні до каменоломні й повернулися назад аж коли засутеніло, сидячи у кермувальній рубці поромника і все ще розмовляючи.
Наступного тижня на листівках і на дошці оголошень біля комендатури під іменем нового начальника каменоломні стояло попередження, що всякий бунт проти цього адміністратора буде каратися так само суворо, як і напад на самого Елліота. Таким чином ім'я Амбраса стало погрозою ще до того, як він віддав свої перші накази в каменоломні.
Але боятися прибульця Моор став лише з того вечора, коли він приборкав собачу зграю вілли «Флора».
— Вілла?.. Собачий дім?
Звісна річ, Елліот недовірливо перепитав, коли Амбрас вирішив поселитися саме там, відмовившись і від кімнати в номерах біля пароплавного причалу, і від спорожнілих садиб моорських емігрантів.
Але комендантові було зрештою байдуже, хто захистить від мародерів майно зниклого безвісти Ґольдфарба. Тому заперечувати він не став.
Того ж дня, в годину вечірнього годування, Амбрас стояв перед зачиненими на ланцюг дверима вілли. В одній руці він тримав набряклий кров'ю полотняний мішок повний кісток і обрізків м'яса з казарми, в іншій — досить товстий обрізок залізної труби. Зграя вже чекала на нього.
Вілла «Флора». Як часто у свої таборові роки він бачив її як зникому маленьку цятку світла на протилежному березі. У деякі вечори цей маячок раптом яскраво спалахував у променях призахідного сонця — невидимі вікна, що хилиталися на протязі або вже зачинені на ніч, посилали через озеро відображення сонця у вигляді стрімкої послідовності сонячних відблисків. Щоразу, коли ці вогні з іншого боку засліплювали його, Амбрас, хоч би де він був — між бараками, на табірній дорозі чи навіть під вартовою вежею біля каменедробильні, — на одну коротку мить переставав бачити й чути своє сьогоденне пекло і навіть після багатьох годин і днів після того, як сигнали згасали, уявляв собі обличчя, нові й нові обличчя тих незнайомців, які там, на волі розтринькували щастя бути живим.