Ковдра сновиди

— Агов, мала! — гукнув до мене Жучок: — Здуріла, чи що?

— Та хай собі йде… — єхидно кинув Чінчар. Звісно, він не мав за чим жаліти.

Та я, власне, теж. Щойно опинившись на березі, я рвонула за знайомою постаттю, яка вже майже розчинилась у натовпі. Так я пробігла не знати навіть скільки — так і не наздогнавши Кея чи того, хто був так убивчо на нього схожий. А потім нарешті я збагнула, що не знаю, куди мені йти.

То що ж… Трохи часу в мене було — адже Чінчар збирався відпливати, лише коли смеркатиме. Іще трохи поблукавши, я вийшла на чарівний майданчик, оточений кільцем струнких білокам'яних арок, на яких тримався ще й другий ярус аркади, пишно замережаний виноградним пагінням. Посеред майданчика стояла висока альтанка з тонкого кам'яного плетива, в якій на зручній лаві розташувався шляхетний літній добродій. Він мусив бути якимось князем чи володарем — його постава була незмірно владною, а вбрання — дорогим, оздобленим сріблом і коштовностями.

Почувши мої кроки, він статечно обернувся.

— Вітаю, Еллано! — прихильно мовив він. — Ми чекали на тебе.

Я заледве не сіла просто на порохняву бруківку. Чекали? На мене?

— Ви що, заманили мене сюди, підкинувши наживку? Навіщо?

Чоловік зітхнув і вельможним жестом запросив мене присісти навпроти.

— Нам потрібна твоя допомога.

Думаю, мій погляд був достатньо красномовним, бо шляхтич сумно всміхнувся і кивнув:

— Я поясню тобі все. Не знаю, що тобі розповідали про нас… Та, дійсно, ми не люди. Ми — айя, ті, кого ви називаєте духами стихій. Але ми не можемо існувати без людей — без ваших емоцій, прагнень, спогадів… Ви нам потрібні, але все рідше до гавані заходять кораблі, а після тої прикрої пригоди з «Пінною дівою» — і поготів… Ніхто не ступав на цей берег уже більш як десятиліття. Фаеллан вмирає, Еллано…