Шість головоломок для дона Ісидро Пароді

Мій перший твір — «Сенильні пагоди» — надихнув її на створення сонетів. Я працював над цими текстами Маріанни. Часом вона використовувала александрійський вірш, що зраджувало її істинну схильність — писати верлібром. Тепер вона захоплюється есеїстикою. І вже написала «Дощовий день», «Мій пес Боб», «Перший день весни», «Битва під Чакабуко», «Чому я люблю Пікассо», «Чому я люблю свій сад» і таке інше. Все ж я спробую висловлюватися точніше, немов я — злодій на допиті у поліції, щоби вам було легше мене зрозуміти. Як усім відомо, я за своєю природою надзвичайно комунікабельний; чотирнадцятого серпня я щонайгостинніше роззявив пащу свого шале і впустив усередину страшенно цікаву компанію авторів та передплатників «Мензурки». Перші вимагали опублікувати їхні твори; другі — повернути гроші, заплачені ні за що. Я обожнюю такі ситуації і почуваю себе в них десь так, як підводний човен на великих глибинах. Забава тривала до другої ночі. Бійки — моя стихія: я змайстрував барикади з крісел і стільців, таким чином я зумів урятувати добру частину посуду. Форменто, який виступав у ролі радше Улліса, ніж Діомеда, намагався втихомирити людей, що сперечалися, і ходив поміж ними з дерев’яною тацею, на якій височіла гора печива та стояли пляшки з «Наранха-більц». Бідолашний Форменто! Насправді він доносив нові снаряди своїм ворогам — і вони тут же їх задіювали. Коли останній pompier[111], тобто останній із цих кретинів пішов, Форменто вкотре довів свою вірність (о, я цього ніколи в житті не забуду), виливши на мене глечик води, щоб я міг прийти до тями. Моя свідомість запалала яскравим полум’ям, ніби всередині мене запалили три тисячі свічок. І знаєте, я, доки перебував у цьому колапсі, створив дещо головоломне; ну звісно, я про поезію. Назва вірша — «Стоячи на імпульсі», а його останній рядок — «і Смерть я впритул розстріляв». Якби я дав вислизнути з підсвідомості такому матеріалу, то цієї помилки я би собі не пробачив. Але продовжити розпочате мені не вдалося, тож я відпустив свого вірного учня. Він же під час словесних баталій загубив своє портмоне. Чесно зізнаюся: я вирішив допомогти йому, щоб він міг доїхати до Сааведри[112]. Ключ від мого неприступного «Ветере» я завжди ношу при собі, в кишені; я сягнув по ключ, приноровившись, застромив його у замкову щілину і зробив один оборот. Відчинивши сейф, я побачив належні кошти, але не побачив листів Мончі (вибачте, листів Маріанни Руїс Вільальби де Муньягоррі). Я сприйняв цей удар незворушно, бо завжди використовую «Розум» і несхитно дивлюся у майбутнє. Я обшукав цілий будинок і все довкола — від ванної кімнати до вигрібної ями. Та результат моїх дій виявився негативним.