Шість головоломок для дона Ісидро Пароді

— Я готовий у будь-яку хвилину зіграти в карти, — зауважив Монтенегро. — У родовому гнізді моїх предків, в замку зі шпилястими башточками, що подвоюються, милуючись на своє відображення у водах Ріо Парана[98], я дозволяв собі спускатися аж до гамірного та грубого товариства гаучо і любив проводити з ними свій вільний час. Звичайно, мій особистий закон (чесна гра понад усе) зробив мене грозою найдосвідченіших картярів Дельти.

Та вже невдовзі Монтенегро, який ущент програв в обох партіях, визнав, що аж настільки проста гра не змогла повністю заполонити увагу такої людини, як він, — палкого прихильника подорожей залізницею та bridge.

Пароді, не дивлячись на нього, промовив:

— Послухайте, щоби віддячити за цей урок гри, що його я отримав від вас, — я, старий чоловік, уже не здатний позмагатися навіть із жалюгідним невдахою, хочу розповісти вам одну історію. Це історія одного дуже сміливого, але надзвичайно нещасного чоловіка, якого я безмежно поважаю.

— Я надзвичайно шаную ваші почуття, дорогий Пароді, — сказав Монтенегро з незворушним виглядом і закурив цигарку з його пачки «Сублімес». — Вони роблять вам честь.

— Ой ні-ні, друже мій, я зовсім не вас маю на увазі. Йдеться про незнайомого мені сеньйора, вихідця з Росії, який був чи то конюхом, чи то слугою в однієї знатної дами і який заволодів безцінним діамантом; дама була княгинею, одначе любов має свої закони… У юнака від удачі, від того, що йому раптом так пощастило, запаморочилося в голові, він піддався спокусі (ну але хто ж не піддається спокусі?), відтак украв діамант і втік. А коли він розкаявся, було вже надто пізно. Неймовірних масштабів революція розкидала його і княгиню по різних куточках світу. Спочатку він потрапив до Південної Африки, потім — до Бразилії; до того ж нещасного переслідувала банда грабіжників, щоби заволодіти діамантом. Із грабунком їм довго не щастило: цей чоловік вдавався до неймовірних хитрощів, переховуючи скарб; тепер діамант був потрібний не йому самому, він прагнув повернути його сеньйорі. Після багатьох років поневірянь сеньйор дізнався, що княгиня живе у Буенос-Айресі; вирушати з діамантом до Аргентини було вкрай небезпечно, проте він пішов на ризик. Грабіжники сіли в той самий поїзд і в той же вагон, що й він; один переодягнувся священиком, другий — військовим, третій виступав у ролі провінційного поета, четверта зі зловмисників — загримована жінка.

Серед пасажирів був один наш співвітчизник, чоловік певною мірою божевільний, за професією актор. Він, провівши ціле своє життя серед загримованих людей, нічого дивного у своїх супутниках не побачив… При тому що комедія була зіграна вельми грубо. Та й компанія підібралася аж занадто мальовнича. Священик — той запозичив своє ім’я з журналів про Ніка Картера[99], поет — той народився у Катамарці[100], сеньйора — та придумала називатися баронесою, мабуть, лише тому, що до справи була причетна княгиня; та й старий полковник — адже він уночі зголив собі бороду, причому був здатний, якщо вірити сказаному вами, підняти вас «дуже високо» (тоді як ви важите приблизно вісімдесят кілограмів), а потім заштовхати вас до туалету.