Забудь-річка

Буває на сцені й отець Дмитро, священик, що з ним Уляна познайомилася під Верховною Радою. Він читає молитви разом зі святими отцями інших конфесій, а потім спускається вниз і прямує до сірих шерег песиголовців, що захищають шлях до обителі зла. Він проповідує їм, щоразу готуючи нові, переконливіші казання, але сіра стіна зі щитів залишається непроникною для слів.

А у Новорічну ніч на сцені — вертеп. Справжній — костюмований і сатиричний. Театральний вертеп посеред вертепу людського. Сотні тисяч облич захоплено дивляться на святкове дійство і, неначе діти, щиро уболівають за казкових персонажів, допомагаючи силам добра здолати Ірода у картонній короні.

Іноді сцені здається, що вона й насправді керує людьми. Але внизу панують зовсім інші думки. Ми чуємо їх під час нічних чергувань, на які ходимо самопасами, тобто неорганізовано та некеровано. І тут нашим головним компаньйоном та співрозмовником стає Георгій Олександрович, той самий песиміст-нешістдесятник, що зламав був ногу на Драгобраті. Він щоночі приходить на Майдан, озброєний філософськими міркуваннями та ціпком, на який спирається при ходьбі — адже з віком кістки зростають гірше. «Що з мене за воїн? — кепкує він сам із себе. — Хіба що впаду, і якийсь «беркут» перечепиться».

Ми гуляємо повз намети з написами «Волинська січ», «Сотня Лева», «14-та сотня», повз барикаду з портретом Бетховена біля філармонії, «Козацький редут» при Поштамті, минаємо намет-храм та ІТ-намет, де вдень пише свої програми син Георгія Олександровича, піднімаємося до барикади на «Львівській брамі» і вітаємося з червонолицими від вогню у діжках дядьками.

— Як вам цей історично-мілітарний антураж? — запитує нас філософ. — Пам’ятаєте, дурень-Кучма колись казав, що в українців немає національної ідеї? Так от, важливою складовою цієї самої національної ідеї — якої буцімто нема — навіть своєрідною іде-фікс українців завжди було власне військо. І тому коли кайзер дозволив набір до Українських Січових Стрільців, конкурс був більше десяти людей на місце! До речі, зверніть увагу. Січових Стрільців. На Галичині! Щось не пригадаю в історії жодної галицької січі, — він посміхається сам собі, сякається у свій неосяжний носовичок і веде далі. — А дивізія «Галичина»? Туди записувалися хіба що не цілими селами. І все для того, щоб навчитися воювати і тоді вже власноруч творити українську армію. Вони навіть не надто крилися у таких своїх планах!

Ці довгі монологи аж ніяк не дратують і не втомлюють нас, а от ноги від кількагодинного тупання мерзлою бруківкою починають гудіти. І тоді ми заходимо відпочити до однієї з кав’ярень, що перейшли на цілодобовий режим.

— А прошу згадати рік вісімнадцятий. Тисяча дев’ятсот. Світова війна. Росія фактично капітулювала, військо розбіглося, і в цей момент у Німеччині з полонених українців формуються дві дивізії синьожупанників по п’ять тисяч у кожній. І в Австрії ще одна, сірожупанна. Чому? Тому що це — своє військо, національне. І в той самий час, прошу панство, Григор’єв, Зелений, Махно, Холодний Яр, і скільки їх там було! Гадаю, більше, ніж зараз на Майдані, — він сьорбає імбирний чай з термосу, що його спорядила турботлива дружина, а революційні офіціанти не звертають уваги на таке кричуще порушення правил. — А от з керівництвом тоді не пощастило. Не доросла еліта до людей, не дозріла. Усі ці Грушевські, Петлюри та Винниченки — така сама потолоч, як тут у нас на сцені.