Ім'я рози

«З першого ж дня я зрозумів, що ти все зрозумієш. З твого голосу, з того, як ти змусив мене говорити про те, про що я не бажав говорити. Ти кмітливіший від інших, ти б однаково до цього дійшов. Адже тут досить лиш подумати й відтворити у своєму умі думки іншого. Зрештою, я чув, як ти розпитував інших ченців, і всі твої запитання були слушні. Але ти ніколи не розпитував про бібліотеку, немов уже знав усі її таємниці. Однієї ночі я прийшов до твоєї келії і постукав, але тебе не було. Ти, безперечно, був тут. З кухні зникли два каганці, я чув це від одного челядника. І врешті, коли позавчора на паперті Северин прийшов, щоб поговорити з тобою про якусь книгу, я був певен, що ти вже йдеш по моєму сліду».

«Але тобі вдалося перехопити у мене книгу. Ти пішов до Малахії, який досі нічого не розумів. Цього дурня трусило від ревнощів, його далі невідступно переслідувала думка, буцім Адельм відібрав у нього Беренґарія, за яким він так пропадав. А насправді Беренґарію просто закортіло свіжини. Він не розумів, що до цього має Венанцій, а ти ще більшого туману йому напустив. Ти сказав, що Беренґарій мав любовний зв'язок з Северином, і як винагороду дав йому книгу, взяту з finis Africae. He знаю достеменно, що ти йому сказав. Малахія, шаленіючи від ревнощів, пішов до Северина і вбив його. Але не встиг відшукати книгу, яку ти йому описав, бо надійшов келар. Так було?

«Більш-менш».

«Але ти не хотів, щоб Малахія загинув. Він, мабуть, ніколи не зазирав до книжок у finis Africae, він довіряв тобі, корився твоїм заборонам. Він всього лиш готував увечері зілля, яке мало в разі чого відстрахати цікавих. І зілля це він брав у Северина. Тому того дня Северин й впустив Малахію в лічницю — то були його щоденні відвідини за свіжими травами, які Северин щодня готував за наказом настоятеля. Я вгадав?»

«Вгадав. Я не хотів Малахіїної смерті. Я звелів йому розшукати книгу, будь-яким коштом, і повернути її сюди, не розгортаючи. Я сказав йому, що вона має міць тисячі скорпіонів. Але вперше цей шаленець запрагнув діяти своїм розумом. Я не хотів його смерті, він був вірним виконавцем. Але не треба повторяти мені, що ти знаєш — я знаю, що ти знаєш. Не хочу підживляти твоїх гордощів, ти сам про них чудово подбаєш. Я чув, як вранці у скрипторії ти розпитував Бенція про Coena Cypriani. Ти був дуже близько до істини. Не знаю, як ти розкрив секрет дзеркала, але коли від абата я дізнався, що ти згадав про finis Africae, я не мав сумніву, що невдовзі ти будеш тут. Тому я й чекав на тебе. То чого ж ти хочеш?»

«Я хочу побачити, — сказав Вільям, — останній рукопис з оправленого тому, який містить один арабський рукопис, один сирійський і список або тлумачення «Вечері Кипріяна». Я хочу побачити ту книгу грецькою мовою, переписану, мабуть, арабом або іспанцем, яку ти знайшов, коли, бувши помічником Павла з Ріміні, домігся, щоб тебе послали на батьківщину за найкращими рукописами Апокаліпси, які можна знайти в Леоні й Кастилії. Ця здобич принесла тобі славу і пошану в цій обителі і дала змогу зайняти місце бібліотекаря, яке мало дістатися Алінардові, на десять років старшому від тебе. Я хочу побачити грецький рукопис, написаний на полотняному пергамені, який тоді був великою рідкістю, і його виробляли саме в Силосі, неподалік від Бурґоса, твого рідного міста. Я хочу побачити книгу, яку ти, прочитавши, вивіз звідти, бо не хотів, щоб хтось інший її прочитав, і яку ти сховав тут, вживши всіх заходів обережності, і яку не знищив, бо такий чоловік, як ти, не може знищити книгу, він лиш її охороняє і дбає про те, щоб ніхто її не торкався. Я хочу бачити другу книгу "Поетики" Арістотеля, яку всі вважають загубленою або так і не написаною, і єдиний, мабуть, список якої є у твоїй опіці».