Ім'я рози
- Автор: Эко Умберто
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- Переводчик: Мар'яна Прокопович
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Ім'я рози». Краткое содержание книги:
«Хто він, це ми невдовзі побачимо. А щодо порятунку, то це можна зробити, лише розблокувавши механізм зверху, бо з цього боку ми не знаємо секрету. А отже, піднімаймось хутчіш».
Так ми й зробили — піднялися у скрипторій, а звідти — до лабіринту, і невдовзі дісталися до південної башти. Я мусив зо два рази стримувати свій біг, бо вітер, який того вечора проникав крізь щілини, спричиняв протяги, які пробирались у канали і зі стогоном пробігали по кімнатах, дихаючи на аркуші, розкладені на столах, і я мусив захищати полум'я рукою.
Невдовзі ми дійшли до кімнати з дзеркалом, вже готові до гри викривлених образів, яка нас чекала. Піднісши каганці, ми освітили напис над рамою: super thronos viginti quatuor… Таємницю було з'ясовано: слово «quatuor» має сім літер, треба було тиснути на q і на r. У збудженні я подумав, що зроблю це сам, і рвучко поставив каганець на стіл в центрі кімнати; жест цей був нервовий, і полум'я лизнуло оправу книги, яка там лежала.
«Обережно, дурню! — вигукнув Вільям і, дмухнувши, загасив полум'я. — Хочеш підпалити бібліотеку?»
Я вибачився і хотів було знов засвітити каганець. «Не треба, — сказав Вільям, — достатньо мого. Візьми його і посвіти мені, бо напис зависоко, і ти не досягнеш. Мерщій».
«А якщо там всередині хтось озброєний?» — спитав я, поки Вільям, майже навпомацки, шукав доленосні літери і мусив, попри свій високий зріст, піднятись навшпиньки, щоб дістати до апокаліптичного стиха.
«Світи, до дідька, і не бійся — Бог з нами!» — відповів він мені дещо нелогічно. Пальці його торкалися літери q слова «quatuor», — а я, стоячи на кілька кроків позаду, краще від нього бачив, що він робить. Я вже казав, що літери написів здавались викарбуваними або висіченими в мурі: очевидно літери слова «quatuor» були зроблені з металевих форм, за якими було вставлено і вмуровано у стіну дивовижний механізм. Бо коли Вільям натиснув на літеру q, почулося немов сухе клацання, і те ж саме сталося при натиску на літеру r. Ціла рама дзеркала немов підстрибнула, а скляна поверхня відскочила до заду. Дзеркало було дверима, які трималися на завісах з лівого боку. Вільям просунув руку в отвір, який утворився між правим краєм і стіною, і потягнув до себе. Двері зі скрипом відчинилися перед нами. Вільям протиснувся в отвір, а я прослизнув за ним, тримаючи каганець високо над головою.
Через дві години після повечер'я, наприкінці шостого дня, глупої ночі, яка народжувала сьомий день, ми проникли у finis Africae.
ДЕНЬ СЬОМИЙ
Сьомого дня НІЧ,
де назва, щоб підсумувати дивовижні одкровення, про які тут мова, мала б бути така ж завдовжки, як сам розділ, а це суперечить звичаям
Ми стояли на порозі кімнати, подібної за формою до інших трьох глухих семикутних кімнат, де панував сильний запах затхлості і книг, поїдених вогкістю. Мій високо піднесений каганець освітив спершу склепіння, тоді я повів рукою долі, праворуч і ліворуч, і полум'я кинуло невиразні відблиски на далекі полиці вздовж стін. Врешті ми побачили посередині стіл, вкритий паперами, а за столом нерухомо сиділа якась постать і, схоже, чекала на нас у темряві — якщо була ще жива. Ще заки відблиск світла впав на обличчя постаті, Вільям заговорив.
«Доброї ночі, превелебний Хорхе, — мовив він. — Ти чекав нас?»
Тепер, коли ми ступили кілька кроків уперед, каганець освітив обличчя старого, який дивився на нас так, ніби й справді бачив.
«Це ти, Вільяме з Баскервіля? — спитав він. — Я чекаю на тебе нині від пополудня, коли ще до вечірні я прийшов, щоб замкнутися тут. Я знав, що ти прийдеш».
«А настоятель? — спитав Вільям. — То він навісніє там, на потайних сходах?»
Хорхе якусь мить вагався: «Він ще живий? — спитав. — Я гадав, він уже задихнувся».
«Ще заки ми почнемо нашу бесіду, — сказав Вільям, — я б хотів урятувати його. Ти можеш відчинити з цього боку».
«Ні, - стомлено мовив Хорхе, — тепер вже не можу. Механізм запускається внизу, натиском на плиту, тоді тут, нагорі, вискакує важіль, який відчиняє двері у глибині, за цією шафою, — і він вказав позад себе. — Біля шафи є колесо з противагами, яке керує механізмом звідси. Але коли я почув, як крутиться колесо — знак, що внизу ввійшов Аббон, я смикнув мотузку, яка тримає гирі, і вона обірвалася. Тепер прохід закрито з обох боків, ти не зумієш знову зв'язати мотузки цього механізму. Абатові кінець».
«Чому ти його вбив?»
«Нині він послав по мене і сказав, що завдяки тобі все зрозумів. Він лиш не знав, що саме я намагаюсь захистити, він ніколи не розумів як слід, що таке скарби бібліотеки і яке її призначення. Він попросив мене пояснити те, чого не знав. Він хотів відкрити finis Africae для загального доступу. Гурт італійців вимагав од нього, щоб він поклав край таємничості, яку, на їхню думку, нагнітав я з моїми попередниками. Їх трусить від жаги пізнання нових речей…»