Звіяні вітром. Кн.1

За вікном у примерхлому Світлі місяця простягалася перед нею Тара — маєток, в якому не лишилося кому працювати, спустошена й сплюндрована земля, схожа на знекровлене тіло, на її власне тіло, що поволі спливає кров’ю. Такий він, кінець дороги: слабосила старість, хвороби, голодні роти, безпомічні руки, що хапаються за її спідницю. І нікого при кінці дороги, вона одна там, Скарлет О’Гара Гамільтон, дев’ятнадцятирічна вдова з малою дитиною на руках.

То як їй бути тепер? Мелані з немовлям можуть прихистити тітонька Туп та Бери з Мейкона. Сестер, коли одужають, доведеться відправити до рідні Еллен, хоче рідня того чи ні. А вона й Джералд могли б звернутись по допомогу до батькових братів Джеймса та Ендрю.

Скарлет подивилась на дві худенькі постаті, що розкинулися на мокрих і темних від розлитої води простирадлах. До Сьюлін вона не відчувала особливої прихильності, і тепер усвідомила це цілком певно. Та й раніше було так само. Не дуже любила вона й Керрін, бо взагалі не могла любити слабаків. Але вони були однієї з нею плоті й крові, вони становили частку Тари. Ні, вона таки не могла допустити, щоб їм довелося жити у своїх тіток, як бідним родичкам. Хіба це можливо, аби котрийсь із роду О’Гар став чиїмось нахлібником, жив у когось із ласки! Та ніколи в світі!

Але невже ніяк не вибратися з цього сліпого кута? Її натомлений мозок насилу працював. Вона піднесла руки до скронь — таким повільним рухом, наче повітря було щільне, як вода. А потім узяла бутлю з-поміж пляшечок та склянок і заглянула всередину. На дні ще лишалося трохи віскі, скільки саме — не видно при тьмяному світлі. Дивно, що її вже не разив прикрий його запах. Вона помалу відсьорбнула з посудини, і цим разом напій не опік їй нутрощів, зате тепло розійшлось по тілу й принесло якесь розслаблення.

Скарлет поставила порожню гарбузину й розглянулася. Та це ж усе сон: просякла димом ледь освітлена кімната, вихудлі дівчата на постелі, безформний дебелий тулуб Мамки, що примостилася біля ліжка, застигла в безруху бронзова статуя Ділсі з рожевим створіннячком у неї на темних грудях... Сон, з якого вона прокинеться і відчує запах шинки з кухні, а знадвору долинуть гортанний сміх негрів і порипування фургонів, що вирушають у поле, і рука Еллен лагідно й вимогливо доторкнеться до її плеча.

А потім вона виявила, що лежить у себе в кімнаті, на своєму ліжку, бліде місячне світло пробивається крізь пітьму, і Мамка з Ділсі роздягають її. Корсет уже не здушував їй грудей, і вона могла дихати вільно, на всю глибину легенів. Вона відчувала, як обережно стягують панчохи з її ніг, до неї ледве доносилися заспокійливі слова Мамки, що обмивала її натерті до болячок ступні. Як приємно остуджувала ця вода, як добре було лежати на м’якій постелі, мов дитині. Вона глибоко зітхнула й поринула в забуття. Збіг рік, а може, одна хвилина, і вже вона була сама, а в кімнаті проясніло, бо місячні промені падали просто на її ліжко.

Вона не усвідомлювала, що сп’яніла — і від утоми, й від віскі. Вона усвідомлювала тільки те, що начебто відірвалася від свого знеможеного тіла й піднеслася кудись над ним, і там не було ані болю, ані знемоги, а все навколишнє сприймалося звідти напрочуд виразно.