День гніву

Ні, справа в іншому: в тому, що Косач, на основі глибоких досліджень історичних реалій доби, талановито й переконливо демонструє зовсім іншу реальність від тієї, яку, під тиском директив, плекали автори в царській Росії та СССР. Наприклад, це незначність, повна марґінальність «московського чинника» в житті України, бодай у першій фазі визвольної війни, яка описана у «Дні гніву». Хоча Хмельницький та козацька еліта беруть до уваги Московію у своїх політичних розрахунках, а інколи персонажі-московити з'являються в різних відгалуженнях сюжету, усі ті мотиви не те, що другорядні, а й зовсім-таки марґінальні, а що основне, чужі в українському оточенні, незрозумілі, непередбачливі й далекі від українського суспільства, зовсім відмінні своїм характером і ментальністю.

В тексті Косача читач не знайде жодних слідів постульованого імперською пропаґандою «братерства» козаків-українців та московитів, ба навіть взаєморозуміння між ними чи наявності спільних інтересів. І хоча Косач так і не написав подальших частин трилогії «Цезар степів», а зокрема не описав часів Переяславської ради, коли «московський чинник», без сумніву, значно сильніше впливав на політичне життя Гетьманщини, — самі уже заголовки частин трилогії багато чого говорять про загальний підхід Косача до «московської» теми. Друга частина трилогії, — «Хмельничани», — ймовірно, мала б описати оточення гетьмана, себто процес формування нової козацької старшини, еліти Гетьманщини, яка згодом творила (як про це й писав надхненник Косачевої трилогії Липинський) державну структуру козацької України. Зате третя частина — «Сойм у Чигирині» — замість зосередитися на Переяславській угоді, яка для імперських письменників узагалі була центральною подією Хмельниччини, вносить у заголовок зовсім іншу, протилежного змісту епохальну подію. Йдеться про старшинську раду в Чигирині, яка мала місце 12 жовтня 1656 р. й на якій, повністю розчарована діями московитів і обурена московсько-польським договором у Вільні, козацька старшина «фактично проголосила незалежність козацької України»[583]. Про цю раду так писав посланець царя Васілій Бутурлін: «Всі полковники, осавули та сотники складали собі взаємно поміж себе присягу, що коли хто-небудь на них наступатиме, то вони проти того ворога всі як один муж разом стояти будуть». На думку декого з істориків, це була «вища точка державного усвідомлення» козацької еліти, і «лише смерть Богдана Хмельницького перешкодила цій ідеї здійснитися…»[584]. Отож, скидається на те, що навіть в оцінці пізнішого періоду визвольної війни, коли «московський чинник» відігравав значну роль в козацькій політиці, Косач не зважав на імперські інтерпретації подій, а ставив наголоси на інших: «державницьких» українських мотивах, згодом всуціль замовчуваних, а то й заборонених імперською цензурою.

Принаймні в романі «День гніву» козацько-український і московський світи — це дві зовсім окремі й далекі одна від однієї дійсності, два зовсім чужі соціокультурні контексти, дарма що вони відверто між собою не ворогують, та це лиш підкреслює їхню віддаленість, бо козаки також не дружать з Москвою, не будують майбутніх планів на основі сподівань на союз із московитами. Навпаки, в Косачевому романі усі очі, плани та надії українського суспільства спрямовані на Європу. Європейська політична ситуація половини XVII віку й європейська культурна та інтелектуальна традиція визначають усе мислення і плани Хмельницького, який вільно спілкується різними мовами із дипломатами, читає латиною «Коментарі про Гальську війну» Юлія Цезаря, та і його називають «Цезарем степів», і він сам мислить себе в таких суто європейських, ніяк не «євразійських», а навіть не «візантійських», категоріях.