Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР
- Автор: Кипиани Вахтанг Теймуразович
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-966-942-927-8
- Жанр: История
Электронная книга - «Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР». Краткое содержание книги:
З/к: высокого роста, правильного телосложения, пониженного питания
Кожные покровы: чистые, обычной окраски
Язык: влажный, слегка обложен беловатым налетом
Пульс: 72 уд. в мин., удовлетворительного наполнения и напряжения
Сердце: тоны ясные, ритмичные
АД: 130/75
В легких: везидыхание
Живот: обычный, мягкий, не напряжен, небольшая чувствительность при глубокой пальпации в эпигастральной области. Печень и селезенка не пальпируются. Толстый кишечник обычных свойств.
Состояние после резекции желудка: (прочерк)
Врач
(підпис)
21/IX-80 г.
Три заяви Василя Стуса
На захід продісталися три заяви українського літератора Василя Стуса, який тепер перебуває на засланні в Магаданській області, після закінчення ув’язнення в таборі сурового режиму. Ці заяви написані ще влітку 1976 року, і вони ілюструють шовіністичні настрої пануючої російської імперіялістичної верстви СССР супроти української літератури.
Василь Стус народився 1938 року в селі Рахнівка, Вінницької області. Після закінчення Донецького педагогічного інституту служив в армії, потім працював викладачем, шахтарем, газетним робітником, а від 1965 року був аспірантом в Інституті літератури АН УССР. Був членом комсомолу. Під час відлиги Стус друкувався на сторінках советської преси. 12 січня 1972 року Стуса арештували, а 7 вересня 1972 року закритий суд в Києві засудив його на 5 років таборів і 3 роки заслання.
«До президії Верховної Ради СССР
Заява
Я боровся за демократизацію — а це оцінили як спробу звести наклеп на советський лад; мою любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури закваліфікували як націоналізм; моє невизнання практики, на ґрунті якої виросли сталінізм, беріївщина та інші подібні явища, визнали як зокрема злобний наклеп. Мої вірші, літературно-критичні статті, офіційні звернення до ЦК КП України, Спілки письменників і до інших офіційних органів сприйняли як докази пропаганди та агітації.
Слідство і суд насправді перекреслили всі мої надії на будь-яку участь в літературному процесі, надовго позбавили мене прав людини. Усю мою творчість — поета, критика, перекладача, прозаїка — поставили поза законом; увесь мій 15-річний дорібок сконфіскували і напевно в більшості вже знищили.
В ув’язненні я зазнав ще більшого пониження. Згнітивши серце, я довго стримував себе від природного кроку — відмови від громадянства, сподіваючись, що в найближчому часі буде привернене моє правне становище моїх друзів неволі, а прийнятий курс загострення політичного клімату буде зревізований — хоч би тому, що він наявно безперспективний. Виявилося, що я помилявся. Репресії 1972 року показали, що в дискусії з українськими патріотами влада не знайшла переконливіших аргументів, ніж застосування сили. А таборові умови переконують в тому, що розмір застосування тієї сили не має меж».
Лист Стуса кінчається такими словами:
«Сьогодні я прийшов до висновку, що мене свідомо звели на становище одиниці — власности КГБ. Крім того, в СССР бути українським патріотом — просто заборонено, а в такій ситуації мені на все життя гарантують опіку органів розшуку.
Таким чином, я заявляю: залишатися підданим СССР я більше не вважаю можливим для себе і тому прошу виселити мене за границі країни, в якій мої права людини нахабно знехтовані.
Рішитися на такий крок — не легко, але стримуватися від нього в таких обставинах — ще важче.
1 серпня 1976 року
Василь Стус»
«До голови Президії Верховної Ради СССР
В річницю Гельсінської конференції… я пропоную Вам подумати над тим, чи справедливо називати бандитами борців за демократію. Я пропоную Вам подумати, чи багато слави приносить СССР наявність інституції політичних в’язнів. І чи можна повністю обвинувачувати Піночета в браку справедливости, коли останньо він так енергійно висилає поза межі своєї країни людей з небезпечними для держави мозками? Я вважаю, що з амнестією для політв’язнів в СССР безнадійно спізнилися, а кожний день відкладання її приходиться надто дорого для престижу країни в світі.
Свободу совєтським політв’язням!
Винуватих за репресії — до відповідальности!
Василь Стус
1 серпня 1977 року»
«До Пенклюбу
Я, український літератор, репресований в січні 1972 року разом з іншими українськими літераторами. Органи КГБ, використовуючи жупел українського буржуазного націоналізму і наскрізь сфабриковану «справу Добоша», провели чергову розправу над представниками української інтелігенції і в першій мірі над творчою інтелігенцією. Адже їх ціль — знищити ту літературу, яка не вкладається в прокрустове ложе соцреалізму, розправитися з тими літераторами, які рішуче відмовилися бути мовчазними чиновниками на державній службі. Під час арешту мені забрали книжки К. Ясперса, К. Юнга, К. Єдиміда, В. Вовк, Л. Костенко, В. Кордуна, М. Вінграновського, В. Симоненка, І. Калинця, Г. Чубая, М. Холодного. Сконфіскували рукописи всіх моїх віршів, рукописні поетичні збірки «Зимові дерева», «Веселий цвинтар», незакінчені повісті «Поїздка в Счастевськ», «Щоденник Петра Шкоди», нарисні варіянти декілька інших оповідань і повістей. Серед сконфіскованих речей були около два десятки літературно-художніх статтей, присвячених творчості П. Тичини, В. Свідзінського, Г. Белля, Брехта, Ґете і Рільке, Енценберґа, П. Целяна, І. Базмана, Бобровського. Загально мені забрали около 500 оригінальних віршів, около 10 друкованих аркушів прози, стільки ж публіцистики, около 30 друкарських аркушів поетичних перекладів; окрему велику книжку можна було б скласти з моїх літературно-художніх статтей.