Відьмак. Володарка Озера
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #7
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-3114-6
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Володарка Озера». Краткое содержание книги:
Тишу перервало спочатку голосне іржання Кельпі. Потім здушений крик Любистка.
Усі остовпіли.
З туману з’явився білий єдиноріг, біжучи легенько, вправно й беззвучно, гордовито несучи красиву голову. Саме в тому не було нічого незвичайного: усі знали легенди, а ті одностайні були щодо того, що єдинороги бігають легенько, вправно й безшелесно, а голови тримають гордовито, як вони й звикли. Якщо щось було дивним, то це те, що єдиноріг біг поверхнею озера, а вода під ним навіть не брижилася.
Любисток застогнав, цього разу здивовано. Трісс відчула, як охоплює її зворушення. Ейфорія.
Єдиноріг застукав копитами по камінню бульвару. Тряхнув головою. Заіржав протяжно й мелодійно.
— Іхуарраквакс, — промовила Цірі. — Я сподівалася, що ти прийдеш.
Єдиноріг підійшов ближче, знову заіржав, погрібся копитом, сильно вдарив ним об бруківку. Ріг, що стирчав із його опуклого чола, раптом запалав різким світлом, блиском, який на мить розігнав туман.
Цірі торкнулася рогу.
Трісс глухо скрикнула, побачивши, як розгоряються раптом молочним полум’ям очі в дівчинки, як усю її оточує на мить вогняний ореол. Цірі її не чула, не чула нікого. Однією рукою вона все ще трималася за ріг, другу спрямувала в бік нерухомого відьмака. З пальців її витекла стрічка мерехтливого й розжареного, наче лава, сяйва.
Ніхто не зумів би оцінити, скільки те тривало. Бо було воно нереальним.
Наче сон.
Єдиноріг, майже розпливаючись у тумані, що почав густішати, заіржав, ударив копитом, кілька разів махнув головою й рогом, наче вказував на щось. Трісс глянула. Під балдахіном вербового гілля, що нависало над озером, побачила на воді темну форму. То був човен.
Єдиноріг указав рогом іще раз. І почав швидко зникати в тумані.
— Кельпі, — сказала Цірі. — Іди з ним.
Кельпі зафоркала. Затрусила головою. Слухняно пішла за єдинорогом. Підкови ще мить дзвонили бруківкою. Потім той звук обірвався. Наче кобила злетіла, зникла, дематеріалізувалася.
Човен був біля самого берега, на хвилях: як туман розвіювався, Трісс уже бачила те докладно. Була це примітивно збита барка, незграбна й кострубата, наче велике свиняче корито.
— Допоможіть мені, — сказала Цірі. Голос мала впевнений і рішучий.
Спочатку ніхто не розумів, що дівчина має на увазі, на яку допомогу вона очікує. Першим уторопав Любисток. Може, тому, що знав ту легенду, бо читав колись одну з її поетизованих версій. Тож узяв на руки все ще непритомну Йеннефер. Здивувався, яка вона невеличка та легка. Заприсягнувся б, що хтось допомагає йому її нести. Присягнувся б, що відчуває біля свого плеча плече Кагіра. Кутиком ока зловив проблиск лляного волосся Мільви. Як укладав чародійку в човен, заприсягнувся б, що бачить руки Ангулеми, яка притримує борт.
Ґноми несли відьмака, допомагала їм Трісс, притримуючи йому голову. Ярпен Зігрін аж заблимав очима, бо на мить привиділися йому брати Дальберги. Золтан Хівай заприсягнувся б, що класти відьмака в човен допомагав Калеб Страттон. Трісс Мерігольд дала б голову на відсіч, що відчуває парфуми Літти Нейд, на прізвисько Корал. А на мить побачила серед клубів туману світлі жовто-зелені очі Коена з Каер Морену.
Отакі витівки виробляв із розумом туман, густий туман з-над озера Лох Ескалотт.
— Готово, Цірі, — глухо промовила чародійка. — Твій човен чекає.
Цірі відгорнула волосся з чола, шморгнула носом.
— Попроси пробачення за мене в пань із Монтекальво, Трісс, — сказала. — Але не може бути інакше. Я не можу лишатися, коли Ґеральт і Йеннефер ідуть. Просто не можу. Вони мусять то зрозуміти.
— Мусять.
— Тож прощавай, Трісс Мерігольд. Бувай, Любистку. Бувайте всі.
— Цірі, — прошепотіла Трісс. — Сестричко… Дозволь мені пливти з вами…
— Ти сама не знаєш, про що просиш, Трісс.
— Чи я тебе колись іще…
— Напевне, — сказала та рішуче.
Увійшла до човна, який захитався й відразу почав відпливати. Пропадати в тумані. Стоячи на березі й не чуючи жодного плюскоту, не бачили вони ані хвиль, ані руху води. Наче то був не човен, а примара.
Дуже недовго вони ще бачили дрібну та зграбну фігурку Цірі, бачили, як довгою тичкою відпихується вона від дна, як підганяє й так уже швидку барку.
А потім був уже лише туман.
«Вона мені збрехала, — подумала Трісс. — Я вже ніколи її не побачу, бо… vaesse deireadh aep eigean. Щось закінчується…»